Можна написать на основе етого Климко» — твір Григіра Тютюнника про дітей війни Повість «Климко» переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини. Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни. Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям. Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодопомога дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні. На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль. <span>На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.</span>
Жодна людина,котра прочитає оповідання М вінграновського "Гусенятко", не залдишиться байдужою. байдужою до долі гусенятка, до долі його батька, байдужою до природ и в цілому. В оповіданні "Гусенятко" розповідається про історію народження маленького гусенятка. Воно народилося вже пізньої осені, коли всі птахи збиоалися у вирій. Старші братики й сестрички пташенятка вилупилися ще весною, а воно, чомусь, затрималось. Його мати, переживаючи за долю свого малюка, готова залишитися з ним зимувати. Адже саме воно не виживе. Але батько-гусак переконує її летіти, вирішивши самому залишитися з своїм дитятком. У читачів кілька разів перехоплює подих від хвилювання за птахів. Хижі ондатри намагаються схопити гусенятко, щоб поласувати ним. А люди полюють на них, стріляючи з рушниці. Мимоволі замислюєшся над жорстокістю людей і милосердям самих птахів. Вони не залишили своє маля напризволяще, не полетіли в теплі краї, тікаючи від холодів. Оповідання "Гусенятко" вчить нас доброти і милосердя. Воно дає нам зрозуміти, що тварини теж мають серце і почуття, і, на відміну від людей, вони не такі жорстокі.
Леся Українка біографія хронологічна таблиця ДатаПодія 25 лютого 1871Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця під псевдонімом Олена Пчілка. 18 січня 1880Леся дуже застудилася, початок тяжкої хвороби. Вірш «Надія». 1882Косачі переїздять в село Колодяжне, що віднині стало їхнім постійним місцем проживання. Влітку 1883Лесі діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року професор О. Рінек оперував ліву руку, видалив кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. 1884«Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». 1890«Contra spem spero». Написала для молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних народів” (яка у 1918 році була видана, як підручник для школи) 1893у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — «На крилах пісень» 1899Вийшла й друга збірка «Думи і мрії». Березня 1907Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. А в кінці березня разом з К. Квіткою здійснила поїздку до Криму, де зокрема побувала у Севастополі, Алупці та Ялті. 7 серпня 1907Леся Українка одружилася з Климентом Квіткою. Жили в Криму, де К. Квітка одержав посаду в суді. 1907Завершено драматичну поему «Айша та Мохаммед», «Кассандра», «На руїнах», «За горою блискавиці», продовжено роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла» 1910-1913Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами. 1911«Лісова пісня» 1912Поема «Камінний господар» 1 серпня 1913Померла в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві.
"Кавказ" був написаний Шевченком у Переяславі 1845 р.,автограф твору міститься в альбомі "Три літа". Традиційне визначення жанру твору як поеми зумовлене відносно великим розміром і суспільним значенням твору. Твір присвячено другові поета,Якову де Бельмену,який загинув під час загарбницької війни росії за приєднання Кавказу. Головна тема -осудження війни царизму на Кавказі - дала Шевченкові змогу створити сатиру на політичні,соціальні й ідеологічні основи царської Росії:самодержавство,кріпосництво,церковників.Водночас "Кавказ"розгортає й позитивну тему - прославлення боротьби за свободу. Основним героєм твору - є кавказький народ, який намагається закути в ланцюги неволі російське самодержавство.Віра в їх безсмертя й непереможність найповніше виявилась в символічному образі Прометея - титана з грецької міфології.Проводячи цю паралель,поет висловлює думку,що вільного народу ніколи не побороти,він нездоланний. Композиційно "Кавказ" - розгорнутий ліричной монолог,звернений послідовно до кількох умовних адресатів - до Бога,народів Кавказу,до правлячого класу,до Христа,до Якова де Бельмента.
«Сто тисяч» — перша п'єса, написана І. Карпенком-Карим. Цей твір започаткував появу комедіографа-сатирика, який розвінчував сільських глитаїв, висміював їхню жадобу до збагачення.
П'єса написана на реальних фактах. Узявши за основу відомості про шахраїв, які у Єлисаветграді продавали фальшиві гроші, І. Карпенко-Карий намалював типовий образ «стяжателя», глибоко розкрив його характер.
Центральний персонаж — Герасим Калитка, сільський багатій, найбільше бажання якого — збагачення. Заради цього він недосипає і недоїдає, сам тяжко працює і своїм рідним не дає спуску. Постійно спостерігає за наймитами, бо все здається, що вони багато їдять і мало працюють. Калитка заздрить усім, хто має більше багатства, не вірить, що вони досягли цього чесною працею. Він сам заради грошей ладен чортові продати душу. Зважившись на незаконний вчинок, Герасим Калитка пробує обдурити досвідченого шахрая. Зрозумівши, що його перехитрили, Калитка намагається повіситися, бо не може пережити втрати п'яти тисяч карбованців.
Чітко і послідовно показує І. Карпенко-Карий, як кожний крок, кожна думка, кожний вчинок сільського глитая підпорядковані здійсненню мети. Не зупиняється він у гонитві за збагаченням навіть перед шахрайськими махінаціями.
Крім Герасима Калитки, драматург яскраво змалював ще двох персонажів, копача Банавентуру та селянина Савку, які теж мріють про гроші, збагачення, скарби і достаток.
Спочатку п'єса мала назву «Гроші». Саме під такою назвою І. Карпенко-Карий надіслав її до цензури, звідки дуже швидко одержав відповідь: «К представлению признано неудобным». Після деяких змін і переробок комедію було дозволено поставити на сцені під назвою «Сто тисяч».
Драматург залишив невелику спадщину, але його творчість, особливо комедія «Сто тисяч», — найбільше досягнення української класичної драматургії XX століття.