Глибоко зворушила мене народна балада «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси».
<span>Із вражаючою виразністю в ній протиставляються дві жінки: </span>свекруха<span> і невістка. Дівчина щиро і чесно «навік полюбила молодого хлопця». Чого б іще бажати його матері? Але та зненавиділа свою невістку. Як тільки син пішов у солдати, закляла її так, що та «до сходу сонця тополею стала». Але злодійка не зупинилася на тому — воліла б, аби тополина була зрубана руками її сина. А дівчина, навіть ставши тополею, не втратила любові й ніжності: «Не рубай, коханий, бо я — твоя мила». А зворушливий рядок «На моєму листі спить </span><span>твоя </span>дитина» підтверджує, що занапащене було не одне життя.
<span>Я теж колись вийду заміж. Але не доведи Господи мати таку свекруху.</span>
У тьмяному світлі я майже нічого не бачив.
Надеюсь, что помог Вам
Настала сніжна зима. Довго чекали цієї пори діти. Нікого не втримати вдома! Шум, сміх, галас на вулиці. З гірки мчать швидкі санчата, які несуть Лізу й Петруся. За ними летить цілий гурт хлоп’ят. Із захопленням стають на ковзани. Іринка й Наталочка. Неподалік швидко постає снігова баба. Керує роботою скульптор Оля. Тут же бігає кудлатий песик Тузя. З веселим сміхом діти падають у сніг, перекидаються. Веселі, збуджені, вони не помічають морозу.<span>
</span>