Развитие народного хозяйства независимой Индии на путях государственного капитализма, проведение ряда экономических мер, направленных на ограничение позиций иностранною капитала и постепенное преобразование строя докапиталистических отношений в земледелии,— все это заложило основы экономической независимости страны.
В течение первых трех пятилетних планов экономического развития осуществлялся курс на параллельное развитие государственного и частного секторов, что соответствовало концепции «смешанной экономики», провозглашенной Дж. Неру. Экономическая политика Национального конгресса 50-х—середины 60-х годов явилась важной составной частью внутри-и внешнеполитического «курса Неру».
Всеобщие выборы 1951/52 г. закрепили определенный сдвиг влево на политической арене Индии и укрепили левые и центристские силы внутри правящей партии. В обстановке роста активности демократического крыла внутри Конгресса, а также массовых организаций трудящихся, находившихся под влиянием левых партий, Неру удалось провести ряд важных внутриполитических акций, направленных на дальнейшее развитие в стране основ буржуазной демократии.
Поскольку становление современного буржуазного общества в Индии происходит в эпоху общего мирового движения к социализму, в условиях сохранения антиимпериалистических и антикапиталистических традиций национально-освободительного движения, здесь это нашло отражение в программе построения «общества социалистического образца». По инициативе Неру на съезде Конгресса в Авади (1955 г.) такая формулировка была внесена в официальную программу Конгресса. На практике «конгрессистский социализм» не означал ни ликвидации частной собственности, ни основанной на ней системы эксплуатации. В то же время он содержал установку на преимущественное развитие государственного сектора, развитие различных форм государственного контроля и регулирование частного сектора, поддержку мелкого предпринимательства в различных сферах народного хозяйства, проведение антиимпериалистических и антифеодальных социально-экономических преобразований.
Среди основных внутриполитических мероприятий, проведенных после принятия Конгрессом резолюции о построении «общества социалистического образца», было осуществление реформы административно-территориального деления Индии, направленной на смягчение остроты национального вопроса.
Східнослов'янські племена — предки українців у переддень утворення держави<span>Розселення східних слов'ян. Протягом VII—VIII ст. слов'яни широко розселилися на території Східної Європи: землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі майже до Чорного моря на півдні. Літописець назвав 14 східнослов'янських племінних об'єднань, переважна більшість з яких локалізувалася на території України.</span>Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в'ятичів. На захід од полян мешкали деревляни й дреговичі. Західні межі розселення східнослов'янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали білі хорвати, і ріки Західний Буг, уздовж течії якої тягнулися землі волинян. Північну групу східнослов'янських племен становили кривичі, полочани й новгородські словени. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, побережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. У межиріччі Дністра й Дунаю, у південно-західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких на схід від Дністра були уличі.На території сучасної України протягом VII—IX ст. мешкали насамперед такі східнослов'янські племена, як поляни, деревляни, сіверяни, волиняни (давніші назви — дуліби, бужани), білі хорвати, уличі, тиверці. Зазначені в літопису племена являли собою етнополітичні об'єднання — союзи племен. Ці союзи племен літописець називав княжіннями. Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації обумовлював появу спершу виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління. Внаслідок постійної військової активності племені й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася й гуртувалася дружина, основним заняттям якої була служба у князівському війську. Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, поступово перетворюючись у самостійний атрибут влади. Військові вожді-князі разом із дружиною мешкали в укріплених племінних центрах — т. зв. городищах. Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не відокремилася в окрему соціальну групу.Сучасні дослідники підкреслюють, що союзи східнослов'янських племен на території України вже у VII ст. являли собою одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов'янських племен. За наступних століть об'єднавчі тенденції між ними лише посилювалися, що сприяло виникненню в IX ст. ранньосередньовічної держави із центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови. Зародження державотворчих процесів у предків українців учені пов'язують із племінним об'єднанням дулібів. Воно виникло в VII ст. з метою захисту від войовничих кочівників, адже й літописець згадував про дулібів у зв'язку з навалою аварів. Дулібський союз об'єднав усі східнослов'янські племена на території України. Центром його було Зимненське городище, що неподалік м. Володимира на Волині. Одначе рівня держави дулібське об'єднання не досягло й невдовзі після свого виникнення розпалося.Відтоді центром державотворення на українських землях стала Середня Наддніпрянщина. Саме тут на межі трьох східнослов'янських союзів племен — деревлян, сіверян і полян не пізніше VI ст. виник Київ, якому судилося стати столицею першої східнослов'янської держави. Звичайно, за тих часів Київ іще не був містом у сучасному розумінні. Навіть літописець, в оповіді якого переважала легендарність, свідчив, що Кию, від імені якого походить назва міста, належить слава будівничого укріпленого городка, тобто фортеці, замку. Це підтверджують і археологічні знахідки на Старокиївській горі — йдеться про т. зв. городище Кия, що його відносять до VI ст.Щодо племінної належності Києва вчені дотримуються різних думок. Одні вважають, що городище на Старокиївській горі виникло як міжплемінний центр, засвідчуючи прагнення східнослов'янських племен — предків українців до міжплемінного об'єднання. Інші переконані, що Кий — засновник Києва був полянським князем, а відтак городище виникло як центр полянського князівства. Із виникненням і розбудовою Києва і князівства навколо нього багато дослідників пов'язують проблему зміцнення у східних слов'ян апарату влади та групи людей, наділених владою, — можновладців. Саме об'єднанням наділених владою дніпровських слов'ян прихильники такої думки вважають полян. Не випадково літописець вирізнив їх з-поміж усіх південних східнослов'янських племен, підкреслюючи, що вони «мужі мудрі й тямущі». Поляни, за літописом, дали перших київських князів:ь
1) западное — отношения с Речью Посполитой. Деулинское перемирие 1618 г. с Польшей было заключено на 14,5 лет и закрепляло потерю Россией смоленских и северских земель. Крупным дипломатическим провалом было и то, что польские короли не признавали право династии Романовых на трон и царский титул. Данная ситуация ставила московских государей в двусмысленное положение в международной политике. В 1632 — 1634 гг. происходила Смоленская война. Первоначально русским войскам во главе с воеводой боярином М.Б. Шеиным удалось взять некоторые города и осадить Смоленск, но вскоре на помощь осажденным во главе армии пришел король Владислав IV и окружил полки Шеина. Сил для войны не было ни у одной из сторон, поэтому в 1634 г. был заключен Поляновский мир. Россия снова уступала западные земли Речи Посполитой, однако король Владислав отказался от претензий на московский престол. Таким образом, главной задачей западного направления внешней политики оставалось возвращение утерянных во время Смуты смоленских, северских и черниговских земель;
<span>2) северо-западное — отношения со Швецией. В Смутное время Россия уступила Швеции все прибалтийские территории (Столбовский мир 1617 г.) и лишилась таким образом возможности вести полноценную внешнюю торговлю. Возвращение русских городов Яма, Копорья, Ивангорода, Корелы, а также выхода к Балтийскому морю было важнейшей задачей северо-западной политики Московского государства;
</span>3) юго-западное — отношения с Крымским ханством и Османской империей. Крымцы постоянно нападали на южные окраины Московского государства и разоряли их. Кроме того, они препятствовали выходу России к Черному морю. В 1637 г. донские казаки захватили крепость Азов, однако правительство в то время не имело сил и средств для войны с Турцией и ее вассалом. Основной задачей юго-западного направления внешней политики оставалось уничтожение Крымского ханства и завоевание Причерноморья;
<span>4) восточное — освоение Восточной Сибири, присоединение дальневосточных территорий и урегулирование отношений с Китаем.</span>