Оповідь А. Дімарова про «блакитну дитину» починається з
притчі про чарівний місток пам’яті. Письменник використовує цю метафору для
того, щоб у своєму оповіданні перенестись у власне дитинство. Він опиняється по
той бік містка, де знаходяться прожиті письменником роки. «І доки не щез
місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький,
як лезо ножа».
На жаль, невблаганний час віддаляє автора від нього
самого, від тих часів, коли письменник був дитиною.
Отже, із дорослого життя А. Дімаров перекидає місток пам’яті
у власне дитинство, яке припало на роки Великої Вітчизняної війни і повоєнні
роки. Письменник переходить цей місток і знову опиняється у дитинстві – поряд з
рідною мамою, улюбленим молодшим братом і найкращими друзями.
Статків у родині Толика не було. Мама була вчителькою з
невеликою зарплатою. Але у будинку хлопчика була дуже цінна річ – етажерка з
зошитами і цікавими книжками. Хлопчик дуже любив читати, він навіть отримав
двійку через те, що на уроці математики читав «Тараса Бульбу» і при цьому
уявляв себе навіть не сміливим козаком, а середньовічним лицарем.
Не зважаючи на небезпеку, Толик разом з хлопцями полюбляв
кататися на крижинах, що відкололися. А усі літні канікули хлопчик проводив на
річці поряд з селом – він купався, ловив рибу та раків, засмагав на сонці. На мій
погляд, люди, які виросли на природі, які провели своє дитинство на берегах
чистих і прозорих річок, ніяк не можуть бути злими, похмурими і ворожими до
інших.
Особливо мене найбільш усього вразив епізод, коли Толик
зі своїм нерозлучним приятелем Ваньком вирішив налякати дівчат і узяв до рота
жабеня. А коли з’явився завуч, хлопчик випадково проковтнув його. А потім ще
довго прислухався до того, чи не стрибає це жабеня у нього в животі. Як то
кажуть – і сміх, і гріх.
Взагалі, головний герой оповідання А. Дімарова далеко не «блакитна
дитина», далеко не янгол. Це досить незвичайний хлопець, у дитячому житті якого
було дуже багато веселих і не дуже пригод. Звісно, яким би не був у дитинстві
А. Дімаров, він краще за всіх міг зрозуміти свого сина. Адже за бешкетами і
розвагами у своєму дитинстві Толик помічав досить важливі у житті речі і вмів
їх цінувати. Це і уміння товаришувати так мріяти, і почуття гумору, і відчуття
краси природи, і прагнення до справедливості та добра, і відповідальність за
слабших і молодши
Сивою давниною віє зі сторінок повісті І. Франка "Захар Беркут". Перед нами постають герої, які вірять у перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади. Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців "люблячий батько" – Захар Беркут.Сивий старець, "мов стародавній дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази". Для громади він був усім: пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком, головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від розумного "ведення громадських порядків, громадської спільності та дружності". Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не знав іншого життя, як життя в ім'я інтересів громади, усе, що він робив, робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, "життя лише доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим".Дев'яностолітній старець, який багато бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами збудували дорогу, яка служила засобом зв'язку між тухольцями й мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів. Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність. На громадській раді він відстоює права громади від князівських і боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який заявив свої права на тухольські землі: "Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших".Беркут – справжній патріот своєї землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від нападу монголів: "До останньої краплі крові повинна боронити громада свої свободи, свого святого ладу!" Тому коли постало питання: або вихід монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало, а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.<span>Передсмертне слово Беркута – це своєрідний заповіт громаді: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Слова ці мають бути заповітом і для нас та передаватися наступним поколінням.</span>