У цьому вірші чітко видно любов письменника до природи, до квітів, сонця, трав, хмар все, що оточує його. Цей вірш сповнений теплими настроями і кольорами. Серце радіє коли уявити всю описану красу... і робиться так тепло і спокійно. Ці рядки передають до нам незбагненність, чарівність навколишньої прирои і спонукають читача зрозуміти її цінність, допомагають поринути у світ природи.
Природа… Це
якийсь час року.
Зима. Весна. Колись.
Тоді.
<span>І літо. Осінь. І так щороку.</span>
Десь сніг. А десь
ще лілії в воді.
Квітують трави у
зеленім гаю.
Пече сонце на
берегах морів.
Холодний сніг,
лапатий випадає.
І листя шурхотить
від ходу ніг.
Здавалось би,
однаково повсюди.
Деінде лиш погода
не така.
Це все природа. І
хай не знають люди.
За те ти знаєш. І
душа в тебе м’яка.
Душа - це проміжна ланка між земним свідомістю і істинної Божественної, безсмертною сутністю людини. Це енергетична субстанція, яка супроводжує кожного, з моменту його народження і до смерті.
Дух людини - безсмертна сутність здійснює зв'язок з людською свідомістю через Душу. Все що трапляється з нами, всі наші переживання, думки, слова, дії передаються Духу через Душу. Дух не може безпосередньо впливати на людину, та йому це і не потрібно, бо головне для нього це досвід, тобто можливість рухатися далі по дорозі еволюції.
З семирічного віку, коли людина вже зобов'язаний відповідати за свої діяння, включається механізм карми. Ось тут-то головну роль бере на себе Душа, від її сили і чистоти залежить і результат отримується в процесі розвитку ситуації.
Сила Душі досягається духовністю людської свідомості. Різні люди в аналогічних ситуаціях чинять по-різному, Це виражається мірою відповідальності за свої дії перед Богом і людьми. Такі якості як любов, співчуття, доброта, мудрість, воля - це складові якості людської Душі.
<span>Сила душі виховується в минулих життях і ти продовжуєш вирощувати як душу і дух. Твоя душа спілкується з тобою, через совість і на скільки добре ти будеш чути свою душу на стільки сильним ти і будеш. Сила тут мається на увазі духовна, тобто ця сила виражається в справедливості, доброти, любові, творенні багато можна перелічувати. Звичайно може матися на увазі і інша сила, така, наприклад, як володіння духовною силою зцілення, правидения, ясновидіння. Хотілося б додати від китайців для кращого розуміння. </span>
1. «Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, що її любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так вищий від мене?» [с.36] (Максим).
2. «Хоч я лише вовк, дрібна звірюка, то все ще дам раду тухольському медведеві!» [с.17] (Тугар Вовк).
3. «Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших. Мудрих судіїв княжих ми не видали досі і жили тихо, в згоді й ладі, судячись самі громадським розумом» [с.53] (Захар Беркут).
4. «Ні, ні … не буде того. Я не піду дальше! Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від того проклятого наміру» [с.75] (Мирослава).
5. «Дивні ж у вас порядки! … Князь бунтує проти своїх слуг, слуги проти князя, князь і слуги проти народу, а народ проти усякої власті! Дивні порядки!» [с. 78] (Пета).
6. «Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!» [с.97] (Максим).
7. «Раз умирати кождому, але славно вмирати – се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею» [с. 99 – 100] (Захар Беркут).
8. «Дурний хлопче, … таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя – дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш» [с. 113] (Тугар Вовк).
9. «Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого ніж смерть» [с. 115] (Максим).
10. «Обов’язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини, - і так ми зробимо … Або ми всі погинемо, або ви всі – іншого вибору нема» [с. 126] (Захар Беркут).
11. « І що мене найдужче лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!» [с.146] (Бурунда).
<span>12. «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас» [с.153 – 154] (Захар Беркут).</span>