Основні персонажі: Чіпка (Нечипір) Вареник — головний герой твору; Іван Вареник (Остап Хрущ, Притика) — батько Чіпки; Мотря Жуківна — мати Чіпки; Баба Оришка — бабуся Чіпки; Дід Улас — пастух, у якого Чіпка працював підпасичем; Грицько Чупруненко — Чіпчин друг дитинства; Христя — дружина Грицька; Галя Ґудзь — кохана Чіпки; Максим Ґудзь — колишній москаль, батько Галі; Явдоха Ґудзь — мати Галі; Лушня, Матня та Пацюк — Чіпчині товариші по розбоям; Пани Польські — генеральська сім’я, що володіла Пісками за часів кріпацтва. Перша частина У центрі повісті – Чіпкa Вареник, що живе у селі Піски. З самого дитинства хлопець не знав щастя, як і його мати, Мотря Жуківна. Замолоду вона була бідною і негарною дівчиною, жила сама з матір’ю поки не вийшла заміж за Остапа Хруща – новоприбулого у їх село чоловіка середніх літ, що назвався небожем покійного односельця Карпа Окуня. Він казав, що повернувся із Донщин у рідні краї. Спочатку все було добре, вони жили тихо, працювали, але Остап все сумнішав і весною пішов на заробітки на Дін. Скоро їм прийшла звістка, що насправді прізвище Остапа — Притика і в нього є жінка і троє дітей, яких він покинув. Потім дізнались, що його звати не Хрущ і не Притика, а Іван Вареник і він колишній кріпак пана Польського, власника Пісків. Через деякий час Остапа провели через усе село в кайданах і віддали в солдати. Мотрі на селі тепер не можна було і очей нікуди показати: вона і не покритка, і не вдова, всі на неї пальцем тикають. Скоро вона народила сина Чіпку. Його на селі теж не приймали, бо він "байстрюк" і "виродок". Хлопець зростав замкнутий і вовчкуватий, не любив матері, яка зривалась на нього, замучена тяжкою працею і злиднями. Лише бабусю Оришку він любив, вона розповідала йому цікаві казки.Коли Чіпці виповнилось 12 років, мати віддала його служити до багатія Бородая. Хлопець не слухався, і хазяїн його побив. Щоб відомстити, Чіпка спробував підпалити хату Бородая, але люди вчасно побачили і загасили, а хлопця вигнали. Тоді Чіпка почав працювати підпасичем у діда Уласа. Діда він полюбив і подружився з іншим хлопчиком-підпасичем, сиротою Грицьком Чупруненком. Одного разу хлопці надрали горобенят і повикручували їм голови, викрикуючи: "А що – жив!", бо Улас розказав їм, що коли Христа розпинали, горобці кричали: "Жив, жив!". Улас розповів Чіпці про батька. Іван ріс разом з малим пана Польського, якого одного разу вдарив за якусь шкоду. За це його добре побили. Згодом Іван втік на Дін, там одружився і завів дітей, але сумував за рідними краями. Повернувшись під іменем Остапа Хруща, він одружився із Чіпчиною матір’ю. Потім двожон знову повернувся на Дон, де його арештували і віддали в москалі. Чіпка не засуджував батька за його вчинки. Винуватив лише в тому, що той не помстився своїм кривдникам. Коли чіпці виповнилось 17, кріпакам дали волю, але сказали, що вони мають відпрацювати ще два роки. Для Уласа воля зробила життя тільки тяжчим: тепер йому потрібно було сплачувати десять карбованців податку. Чіпка хотів пасти овець самому, бо діда забрали до панського двору, але громада не прийняла його. Тоді хлопець став за плуг: родич лишив їм трохи землі. Скоро купив овечок, корову, кобилу. В них з матір’ю завелися гроші, життя стало трохи легшим. Одного дня Чіпка зустрів на ниві незнайомку. Вона здалася йому прекрасною, як польова царівна. Хлопець став часто ходити на те поле в надії знову зустріти її. Він дізнався, що її звати Галею і вона дочка багатого хуторянина. Тим часом Грицько пішов на заробітки в чужі краї і брався за будь-яку роботу, щоб заробити. Тяжка праця дала результат: парубок повернувся в рідне село з грошима і купив собі хату та трохи землі. Грицько загордився і посватався до дочки багатого козака, але той відмовив, бо не хотів бачити зятем колишнього пастуха. Врешті парубок одружився з Христею – бідною сусідньою наймичкою, яка не мала надзвичайної вроди, але запала йому в серце своєю веселістю та моторністю. Вони зажили простим пахарським життям, ніколи не сварились. Матері радили своїм дітям брати з них приклад: і Гриць, і Христя залишились сиротами, а скільки надбали чесною працею. Отак треба на світі жити!
Ово «козак» означає «вільний воїн» . Козаки були об’єднанням воїнів-селян. Вони жили в південних степах Росії і України біля великих річок - Дону і Дніпра. Дніпровські козаки були дуже знамениті. їх головними ворогами були тата ри. Воїни вибирали отамана найкращого і наймужнішого бійця, і слідували за ним. А він був повинен вести їх до перемоги. Козаки були волелюбними, сміли вими і відмінними наїзниками. Багатьом їздовим трюкам вони вчилися у своїх ворогів. Оскільки російськи царі все більше і більше підсилювали свою владу над країною, перед ними була серйозна проблема - як контролювати гордих і нєзалежних козаків? Але в 1654 році вони прийшли до мирної угоди. Козакам було дозволено зберегти села і свою свободу, але вони повинні були воювати за наказом царя. Зараз відроджено багато традицій козацтва, і навіть є сформовані козачі полки, але вони вже не вільні воїни минулих часів.
У мене є кращий друг, з яким ми дружимо з самого дитинства. Його звуть (ім'я одного). А познайомилися ми з ним в пришкільному таборі дуже давно, і до сих пір нашу дружбу ніщо не може зіпсувати. (Ім'я) завжди підтримує мене і допомагає, коли це необхідно, він дуже добрий і веселий.
Твір поділений на 3 частини: 1. Розповідь ліричного героя про місце його поховання. ( Спокійний стан) 2. Заклик повстання українців проти російської окупації. (Патріотичний настрій) 3. Прохання українців про його вічну пам'ять.( Спокійний стан)
Засіб художньої виразності – контраст.
Василь Симоненко - справжній "лицар на білому коні". У своїх творах,та і взагалі по життю, поет виступав самовідданим захисником прав людини й усього благородного, що є у світі. Лицар на білому коні - це романтичний образ благородної людини, що втілює найкращі риси людського характеру.
Олег Ольжич - "лицар духу", який у своїх творах втілює нескоренність та героїзм. Це письменник національного героїзму, який відрізнявся силою духу та весь час закликав іти за велінням свого серця, жити повноцінним життям (наприклад, твір "Господь багатий нас благословив").