<em>Тема:</em> відтворення роздумів поетеси про сенс
життя людини.
<span>
<em>Ідея:</em>
возвеличення любові до рідного краю, до всього, що з ним пов'язано,
перебуваючи далеко за його межами.
</span><em>Основна думка:</em> «Нащо крилатим грунт під
ногами»?«Для мене ж той край найкращий, де виросли крила мої».
<em>Жанр:</em> поема.
<span><em>Віршовий
розмір:</em> диптих.</span>
<span><em>Композиція:</em> твір складається з п'яти частин:
«Надбережжя», «Крига на Одрі», «Крила»,
«Грунт», «Усміх», кожна з яких має свій зміст, закінчену думки але в той же час
пов'зані з перебуванням Л. Костенко у Польщі, зокрема, у порту міста Щецін, та
міркуваннями про смисл життя людини, її при значення на землі, любові до
рідного краю.
</span><span><em>Сюжет:</em> лірична героїня, перебуваючи у Польщі, зокрема, у
морському порту Щеціна, спостерігає за красою Одри, кораблями біля причалів.
Наступала весна, скресала крига. На одній з крижин вона побачила чайку. Це
підштовхнуло її до роздумів про смисл життя людини. Людина має крила, але як
птах не літає, бо людські крила зроблені « не з пуху, а з правди, чесності,
довір'я, вірності у коханні, з вічного поривання, з щирості до роботи, з
щедрості та турботи, з пісні, з надії, з поезії, з мрії». Героїня твору любить
Польщу за її легенди, мову, звичаї, дружбу, щирість, але для неї рідний край —
наймиліший. Одного разу вона побачила корабель з прапором рідного краю, який
збентежив її душу і серце. І лірична героїня остаточно зрозуміла, що, де б ти
не був, але батьківська земля, рідний край для кожної людини є наймилішим. </span><span> </span>
Полонені німці зводили цей квартал з любов'ю і розпачем. Спочатку вони
тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець
чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель!» Вони не
любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але
тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини
лагідно лягали в руки, не обривали м'язи і не дряпали шкіру, немовби
розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти
на околиці Лейпцига.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку
грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те
насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам'ятаємо, як він клав між
грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас,
усміхався: «Гут... кіндер... гут». А коли німців повели в барак, ми
розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест,
зв'язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на
роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в
розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і
гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх
і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з
одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті
всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».
У Фрідріха теж була
фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз
нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів
похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і
ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в
нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий,
гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в
нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх
дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав
кров'ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв
лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли —
сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так, що
самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
— Бидлото, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же
осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли
зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його
поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь
видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось
посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав
перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не
квітка, а півсоня-ха. Я одяглася, вискочила на подвір'я, простягла руку,
щоб зірвати, і відсіпну-ла. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і
зв'язаний нами хрест...
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не
тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив
повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль
шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У
рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль
пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і
запитували:
— Ви не знаєте, де наш тато?..
Теорія літератури.
Новела
Художній
твір Любові Пономаренко «Гер переможений» розповідає про подію, отже,
належить до епічного жанру. Ти, мабуть, помітив, що це оповідання
невелике за обсягом, проте в ньому глибоко й тонко передано внутрішній
світ, переживання героя, на двох сторінках викладена життєва людська
трагедія.
Невеликий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним закінченням називається новелою (з латин. — новий).
Специфічними
ознаками новели є лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Як
правило, героями новел є особистості, які потрапили в незвичайні
життєві обставини. Автор зосереджує увагу на зображенні внутрішнього
світу героя, його переживань і настроїв. Сюжет новели — простий,
динамічний, містить елемент несподіванки.
Пригадай оповідання Богдана
Лепкого «Цвіт щастя»: воно невелике, розповідає про подію, яка стала
переломною в житті героя. Тут передано внутрішні переживання й настрій
хлопчика, а наприкінці автором подано несподівану розв'язку. Отже, цей
твір також є новелою (хоча названо його було оповіданням, бо термін
новела тоді ще ти не знав).
Новела як літературний жанр з'явилася в XIV-XV ст., а в Україні набула поширення наприкінці XIX ст.
Зображення мужніх героїв-захисників рідної землі в історичних піснях
План
1. Пісня душа народу.
2. Історична пісня про Україну та її лицарів.
2.1. «Зажурилась Україна».
2.2. Козак Сірко закликає до боротьби.
2.3. Уславлення полководського таланту Б. Хмельницького.
2.4. Легендарний Морозенко – символ мужності й героїзму.
2.5. Максим Залізняк і Устим Кармелюк борці проти соціально та національного гніту.
3. Слава про героїв житиме вічно.
Наш народ дуже співочий. Позбавлений права на навчання, люди в піснях передавали свої страждання, наміри, мрії.
Важка доля простого народу закарбувалась у пісні «Зажурилась Україна». У той час татарські набіги спустошували села. Тому батьківщина, як мати, тужить за своїми поневоленими синами та дочками, затоптаними дітьми. І серед нещастя виростає протест на захист свого краю: «Бери шаблю гостру, довгу та йди воювати».
Так народжувалися герої-козаки Запорозької Січі та їхні кошові отамани, котрі доблесно захищали своє рідне. Мужність Івана Сірка оспівана в історичній народній пісні «Та ой як крикнув же козак Сірко». В народній уяві славні козаки завжди були орлами, бо гнали з рідної землі ворогів.
Ще одною оспіваною у піснях постаттю став гетьман Богдан Хмельницький. Пісня «Ой не той то хміль» прославляє його полководський талант у битві під Жовтими Водами. Ще було багато перемог на рахунку Хмельницького, та ця битва стала першою цілковитою перемогою над польською шляхтою.
Пісня «Ой Морозе, Морозенко» дійшла до нас у багатьох версіях. Він у перших лавах ішов на ворога, сміливо дивився в очі смерті на полі бою. Та сили були нерівні: «Не вернувся Морозенко, голова завзята». Його безстрашність, коли «замучили молодого татари прокляті», не могла бути забута. Вона назавжди залишилась у народних піснях, дійшла до нашого часу.
Славу славних запорожців продовжили гайдамацькі повстанці. У пісні «Максим козак Залізняк» оспіваний переможний похід на Жаботин: «накидали за годину панів повні шанці». Значне перебільшення можливостей гайдамаків тільки підкреслює захоплення їхньою мужністю.
Не менш відомим героєм був ватажок селянського повстання проти кріпацтва Устим Кармалюк. Не міг спокійно дивитися на важку долю своєї родини: «Як згадаю про їх муку, сам гірко заплачу». Тому «зібрав собі славних хлопців», щоб забирати багатство, нажите важкою працею кріпаків, від багатіїв та ділити по-справедливості між бідними. Домівкою йому став темний ліс, він надійно ховав повстанців від переслідувачів: «А так треба стерегтися… , хоч, здається світ великий, та ніде ся подіти». У нагороду за його мужність народними піснями «Кармалюка в світі споминають» до сьогодні.
В історичних піснях закарбувалася пам'ять про славних героїв та їхні доблесні вчинки, незвичайне минуле України, сподівання наших предків. Наше завдання вивчати минуле, щоб не втратити майбутнє. А допоки лунатиме народна пісня, історична слава України житиме вічно.
Император не надо было проганять соловя ты его прохнал и он тебе наказал ты заболеле.Но он потом увидел как ты страждаеш и спас тебя.Ты его отпустил дал свободу и правильно.Потому что игрушечный соловей тебя не спас би он и так не спас тебя.Будь всегда таким каким ты есть