<span>Мово моя українська! О мово наша, мово українська Тебе я чую здалеку і зблизька. В добрі і горі завжди зі мною, Як незрадлива пісня материнська. М. Сливко Із малечку в словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарівний світ життя. Мова — це безцінний скарб народу, надбаний тисячоліттями. У ній відбито його характер, історію, звичай, побут. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу, до рідної мови. Людина може покинути Батьківщину і не чути більше рідної мови, але у підсвідомості залишаться колискові, які виспівувала мати, перші враження, добуті тільки цією, єдиною і неповторною, мовою. Мовою, якою говорили діди й прадіди, з любов'ю до якої дитина з'являється на світ. Ти — весь у слові, як у сповиткові, З колиски до калини при горбі... І вже коли ти похитнувсь у слові, Вважай, що похитнувся у собі. (Б. Олійник) Люди, які забувають і зневажають рідну мову, гідні тільки жалю. Самі не розуміючи, що коять, вони зазнають непоправної втрати, стають на шлях найбільшого злочину проти культури всього людства, бо народ може відбудувати все: господарство, добробут, — але мову відновити не може. Нація зникає, настає її історична смерть. Чому ж тебе, мовонько, Та й дехто не любить? Чому ж рідне словонько Забувають люди? (В. Каюков) Коли ж народ через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх обставин перестає плекати найважливіше — рідну мову, зрікається найцінніших скарбів, здобутих пращурами, він прирікає себе на самогубство. Це може підтвердити й історія. За весь час існування української мови було багато спроб знищити її, щоб здобути владу над усім народом. Доля нашої мови складалася трагічно — від обмеження у побутовому спілкуванні до повного її заперечення. Але тяжкі часи минулися, і, не зважаючи на численні перешкоди і лихоліття, українська мова все-таки вистояла. І на злість ворогам засіяла вона Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. (В. Самійленко) Тим-то й образливо, що, пройшовши стільки тяжких випробувань, українська мова все-таки й сьогодні піддається зневазі й образливим словам. Ми можемо знайти в історії не тільки сумні сторінки, а й ті, якими можемо пишатися. Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитись до народної мови, цього ясного і справді цілющого джерела. Калиновою, солов'їною називали прекрасну українську мову поети. Але мова може бути не тільки барвінковою, вона буває і знаряддям боротьби: Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч? (Леся Українка) Крім того, українська мова — одна з найрозвиненіших у світі. Вона має величезний лексичний фонд, багату синоніміку. Наприклад, слово лелека має дуже багато синонімів — чорногуз, бусол, бусел, бузько, гайстер. А яке розмаїття зменшено-пестливих форм: вітер — вітерець, вітрець, вітрик, вітронько; збільшених — вітрило, вітрище, вітровище, вітрюга, вітрюган, вітрисько. В українській мові дуже багато слів-символів. Червона калина — символ краси; лебідь — знак чистоти й вірності; ясна зоря — надія; лелека — птах долі, провісник добробуту; кінь — образ вірного друга; сизий орел і сокіл — символи відваги і мужності. Потрібно відчувати мову кожною часткою своєї душі, пам'ятати, що мова народу — його серце, відображення всього змісту життя, а не лише народної фольклорної символіки, хоч вона й творить мовний національний колорит. «Рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа», — справедливо зазначив поет В. Гончаренко. Рідна мова живе з людиною всюди і завжди, без неї, як і без сонця, повітря, води, рослин, людина не може існувати. Зречення рідної мови, неповага до неї є рівноцінним до неповаги батька й матері, це веде до найбільшої кари — духовного каліцтва. Людина, яка не цінує культуру та мову свого народу, не може бути повноцінним членом суспільства. Мову пошануємо — Виростем багатими. Хто про мову думає, Зна, що в нього мати є. (В. Каюков)
Дорогий солдат! Мені так хочеться розповісти тобі про те, як добре, спокійно жити в світі без війни. Світ без війни — це радість настав ранку, це тепле, ласкаве сонечко, яскравий соняшник і белоствольная струнка берізка за вікном на моїй дачі, сміх і вереск дітлахів на дитячому майданчику. Це гул пролітає наді мною високо-високо в прозорому небі літака, і ніжні, пухнасті, невагомі хмари-покривала, медлeнно пливуть у невідому мені далечінь. Це споpте, театр, oтдих, розваги. Це снують по широких вулицях машини, і тролейбуси, яскраві вітрини магазинів, фрукти, цукерки і свята.
Світ без війни — це радісна трель шкільного дзвінка: «Здрастуй! Заходь в клас! Вчися, що не лінуйся! »Це радість зустрічі з рідною партою, зі своїм сусідом, хвилювання і тривога перед контрольною:« Важка? »
Світ без війни — це поїздка з poдним класом в Москву на спектакль, в музей, щоб пізнати нове, відпочити, а потім, сидячи в автобусі, по дорозі в Подольск весело поговорити з одним про комп’ютерні ігри, про музику, та й просто про все . А можна, дивлячись за віконце і помовчати, спостерігаючи, як повз пролітають світлофори, мости, будинки, машини. Просто помріяти.
Світ без війни — втомленим після тренування провалитися в м’яку затишну постіль, нічого не боятися і знати, що завтра знову буде ранок, день і вечір, сонечко, ‘щебечущие птиці, будуть мама з татом, буду я і моє майбутнє.
Але світ наш, дорогий солдат, дуже крихкий Його треба берегти нам, вашим внукам. Берегти і охороняти від всіх, хто розпалює ворожнечу між народами, хто здійснює терористичні акти, хто не бажає, щоб народи жили в мирі та злагоді.
Світ без війни прекрасний. Він весь у квітах — рожевих, небесних, помаранчевих, жовтих. Він казковий, добрий, чарівний.
Спасибі тобі, солдат, за мир без війни! Спасибі за те, що ти жив на нашій землі! Низький уклін тобі, СОЛДАТ!