Значення,що за допомогою праці можна досягнути всьго,чого забажаєш!
Можна використати пейзажну лірику...це наприклад вірш Лесі Українки <u>"Хвиля":</u>
Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне...
Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
Із плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й чезне...
Чи вона
йде до дна?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою
там вона довіку стане
й не повстане?
Чи полине
межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?
Або такий:
Коли прийшла весна
напоєна цвітучим ароматом,
веселим щебетом пташок,
яскравим сонцем оповита
то стрепенулась я,
підняла голову до сонця, всміхнулася
і легкою, веселою ходою
пішла дивитися дива.
А диво скрізь:
промінчик сонця блиснув над водою-
і ожила ріка
роси краплина покотилась по травинці-
ожив весь луг
вітрець веселий колихнув деревце-
і зашумів весь ліс
у мами на руках всміхнулася дитина-
і задзвенів весь світ...
Як гарно жити, дітей ростити,
любов пізнати
і не спіткнутись, не упасти,
додолу очі не опустити
Весь світ любити
і жити, жити, жити...
Ще можна взяти вірш Шарля Бодлера "Вечорова гармонія" (зі світової літератури)
<span>Мова – один з найдивовижніших скарбів, що людина створила за свою історію. Тому кожен народ береже і плекає свою мову, бо без мови немає народу.Рiдна мова . Вона така неповторна, мелодiйна i спiвуча, бо ввiбрала в себе гомiн дiбров i лукiв, полiв i лiсiв, духмяний, пянкий запах рiдної землi. У народу немає бiльшого скарбу, нiж його мова. Бо саме мова - це характер народу, його память, iсторiя i духовна могутнiсть. У нiй вiдбиваються звичаї, традицiї, побут народу, його розум i досвiд, краса i сила душi, вона його, народу, цвiт i завязь. Ще в дитинствi рiдна мова допомагає нам пiзнавати свiт, вiдкривати для себе великий i чарiвний свiт життя. Без мови не може iснувати i розвиватися суспiльство, бо вона допомагає людям обмiнюватися думками, висловлювати свої почуття, досягати взаєморозумiння, створювати духовнi цiнностi.Слово надто багато важить в життi, як вiдомо, воно може впливати на долю, воно вмить змiнює настрiй, робить людину щасливою або розгубленою. Прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному iз словникiв. Чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови.Наша рідна мова. Вона нам рідна, як мама і тато, як та земля, на якій ми зростаєте. Бо це мова, яку ми всі чуємо змалку, якою ми промовили свої перші слова. Ця мова зрозуміла і рідна всім свідомим українцям, так як полякам — польська, німцям — німецька, англійцям — англійська . Бо без мови немає народу. І так само, як у кожній людині є одна мама, так і мова рідна лише одна. Людина може знати дві, три і більше мов, але рідною залишається материнська мова.Українська мова - це барвиста, запашна, невянуча квiтка, яка вiчно квiтне, долаючи час, кидаючи барвисту стрiчку iз давнини у майбутнє.Наша рідна мова. Вона нам рідна, як мама і тато, як та земля, на якій ми зростаєте. Бо це мова, яку ми всі чуємо змалку, якою ми промовили свої перші слова. Ця мова зрозуміла і рідна всім свідомим українцям, так як полякам — польська, німцям — німецька, англійцям — англійська . Бо без мови немає народу. І так само, як у кожній людині є одна мама, так і мова рідна лише одна. Людина може знати дві, три і більше мов, але рідною залишається материнська мова.Українська мова - це барвиста, запашна, невянуча квiтка, яка вiчно квiтне, долаючи час, кидаючи барвисту стрiчку iз давнини у майбутнє.Мова народу - найкращий цвiт, що нiколи не в’яне, а вiчно живе, розвивається</span>
<span>Пізня осінь. Багато хто вважають цей час скучним. смутним і сумним. Напевно, так і є. Звичайно в цей період ллють нескінченні дощі, майже не виходить сонце, не співають птаха, дні виглядають сірими, починає раніше темніти. Дерева коштують уже зовсім голі, листи облетіли. Небо нависає низько сірими хмарами. Здається, сама природа сумує про те, що зібрано останній урожай, полетіли останні птахи на південь, іде останнє тепло. Є вірші в російського поета Миколи Некрасова, які дуже точно малюють цю непривітну картину:</span><span>"Пізня осінь,
Граки полетіли,
Ліс оголився,
Поля спорожніли."</span><span>У такі дні зовсім не хочеться виходити на вулицю, а тим більше, іти гуляти в ліс або навіть у парк. Земля сира, усюди сльота, без гумових чобіт навряд чи обійдешся, а в гумових чоботах - холодно. Вітер піднімається такий, що ламає парасольку як сірник або просто вивертає його навиворіт. Мало хто любить погоду наприкінці осіни. А Олександр Пушкін так і написав: "Дні пізньої осені сварять звичайно..." Тобто, звичайно люди зовсім не раді тому, що пропонує нам погода наприкінці листопада. Вони цілком справедливо лають кінець осені за погану погоду, нескінченний дощ і бруд. Людина в такий час здається собі дуже самотнім</span>