<span>Шляхетність лицаря. Позбавлений спадщини розмовляє зі зброєносцями тих, хто влаштував турнір, на якому він одержав стільки лаврів. За законом ратного поля лицар, що здобув перемогу, забирає коня, зброю або одержує за них викуп. Лицар Позбавлений Спадщини чотирьом зброєносцям сказав, щоб вони передали шляхетним лицарям привіт і його намір взяти викуп, але він візьме тільки половину всієї суми. Зброєносцеві ж Бриана де Буагильбера відповів, що не візьме ні споряджень, ні викупу, тому що їхній бій ще не закінчився, і вони ще зустрінуться: що де Буагильбер сам викликав лицаря Позбавленої Спадщини на смертний бій, і забути це важко. І додав, що вважає де Буагильбера своїм смертельним ворогом. Залишившись наодинці зі своїм слугою, лицар Позбавлений Спадщини сказав: «Дотепер... честь англійського лицарства не страждала від моїх рук». Після поранення за Айвенго доглядала Ребекка. Пройшло вісім діб, і лицаря поклали на кінні ноші, переправляючи з будинку, де тимчасово жив Исаак, батько Ребекки. Зустрілися по дорозі з де Бри і його товаришами. Айвенго назвався, коли де Брасі побачив поранення лицаря, тому що подумав, що потрапив у полон саксонським розбійниками Брасі, дотримував суворих понять про лицарське достоїнство, які забороняло будьяке насильство над лицарем, що був у безпомічному стані. А зважаючи на те, що перед ним був його суперник, де Брасі наказав слуги віднести його в одну з віддалених кімнат замка. Коли поранений Айвенго виявився в замку у Фрон де Бефу й за ним доглядала Ребекка, почалася облога замка. Айвенго так хотілося бути з тими, хто зараз там, у бої. Він говорить дівчині, що бути бездіяльної, коли лицарі б'ються з ворогами, це для нього теперішнє мучення. «Адже бій за хліб насущний, дим битви те повітря, яким ми дихаємо. Ми не живемо й не бажаємо жити інакше, як оточені ореолом перемоги й слави! Такі закони лицарства, ми заприсягли їх виконувати, і жертвуємо заради них усім, що нам дорого в житті». А потім він додав, що лицарський дух учить царів цінувати своє життя незрівнянно нижче достоїнства, зневажати будьякими неприємностями, турботами й стражданнями, не страшитися нічого. «Лицарство це джерело найчистіших і найблагородніших відносин, опора пригноблених, захист ображених, оплот проти сваволі володарів! Без нього дворянське достоїнство було б порожнім звуком. І влада знаходить кращих заступників у лицарських списах і мечах!» Про що я думаю, читаючи роман «Айвенго». Бути людиною важко, бути лицарем ще важче. Це звання, висок і почесне, зобов'язує людини до певних вимог, які висуваються представникові лицарства. А це означає, що його відрізняє від інших людяність, достоїнство, сміливість, сила духу.</span>
Левитан "Золотая осень".
Изображен теплый осенний день, "бабье лето". Автор передал атмосферу тепла теплыми красками. Вода в реке как будто прозрачная, деревья и травы отражаются в ней.Березки стоят в золотом наряде. Трава еще не пожухла. Художник использует яркие краски и от этого становится весело на душе и появляется бодрость. Хочется входнуть свежий воздух и пробежаться по осеннему лугу.
Иван Алексеевич Бунин - поэт и прозаик, классик русской литературы, замечательный мастер изобразительного слова.
Бунин родился в 1870 году в Воронеже. Детство его прошло в имении отца Бутырки в Орловской губернии - в средней полосе России, где родились или творили Лермонтов, Тургенев, Лесков, Лев Толстой. Бунин осознавал себя литературным наследником своих великих земляков.
Он гордился тем, что происходил из старинного дворянского рода, давшего России немало видных деятелей как на поприще государственной службы, так и в области искусства. Среди его предков - В. А. Жуковский, известный поэт, друг А. С. Пушкина.
Мир его детства ограничивался семьёй, усадьбой, деревней. Он вспоминал: "Тут, в глубочайшей тишине, летом среди хлебов, подступавших к самым порогам, а зимой среди сугробов, и прошло моё детство, полное поэзии, печальной и своеобразной."