<span>Мабуть я заблукав,-подумав Сергійко ,опинившись перший раз у місті Прикметника.Якесь дивне місце,ні душі навколо.Лише літери."Куди я потрапив?Хочу додому."-тихенько промовив Сергійко.Хлопчик похлипуючи блукав вуличками.Раптом все навколо загуркотіло,дмухнув сильний вітер і якимось дивним чином перед ним з'явився чоловік."Ви хто?"-запитав хлопчик."Я-король цього містечка,пан Прикметник.Я давно на тебе чекав!"
"На мене?"-здивувася він."Так,так,саме на тебе!Це ж ти не хочеш вчити українську мову?Не знаєш хто такий іменник!Глузуєш над ним,кажеш що він зовсім не потрібний і взагалі не цікавий.Зараз він сидить у моєму кабінеті і плаче,адже думає що всі навколо тільки ображають його.Ось як ти будеш розмовляти з друзями якщо іменник образиться і вирішить піти з посади.Настане хаос.А все через тебе!"
"Невже це справді я винний?Якщо дозволите,я б хотів вибачитися перед паном Іменником,я не хотів його образити.Я справді не подумав про наслідки,і зовсім не хотів робити йому боляче"
"Звісно,ходімо!"
Іменник дуже зрадів,що хлопчик усвідомив свою провину.Вони разом попили чай з цукерками,поговорили.І з того часу Іменник став хлопчику кращим другом.На вихідних Іменник допомагав Сергійкові з уроками з української мови,а Сергійко в свою чергу частував його солодощами.Країна Прикметника нарешті жила мирно,і в ній часто було чути сміх та веселощі мешканців.</span>
Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.
На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дошок стільниця. На ній весело товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і, щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
<span>Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач! – стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!»</span>
Малювання 4скл.,9б.8зв,
(м а л" у в а н:" а)
Мар"яна 3скл.,6б.,7 зв.
(м а р й а н а )