<span>С 1700 г. велено было вести летоисчисление не по старому обычаю – от сотворения мира, а по-европейски – от Рождества Христова и начало нового года праздновать не 1 сентября, а 1 января. В 1708 г. введен гражданский шрифт, что явилось внешним выражением подчеркнутого отделения новой светской культуры от средневековой культуры и просвещения, развивавшихся под эгидой церкви.</span>
1. Соборное уложение 1649 г
2. Северная война (1700-1721 гг)
3. Открытие Московского университета 1755 г
4. Смута (1598-1613 гг)
<span>Чаадаев, Петр Яковлевич (1793 - 1856) - друг Пушкина и декабристов, был непродолжительное время членом Тайного общества. В 1820 г., будучи адъютантом командира гвардейского корпуса, кн. Васильчикова, был послан им курьером к Александру I с известием о волнениях в Семеновском полку. Этот случай отдалил от Чаадаева членов Тайного общества. Чаадаев вышел в отставку и прожил за границей до 1826 г. В Европе Чаадаев был близок со многими замечательными людьми того времени, много читал и вернулся в Россию с прочно сложившимися философскими убеждениями. В 1836 г. в журнале "Телескоп", издававшемся Надеждиным, появилось первое из "философических писем" Чаадаева, написанных им гораздо раньше, но бывших известными лишь очень ограниченному кругу лиц. Это письмо проникнуто глубоко скептическим взглядом на судьбы России. Указывая на изолированное положение России, не принадлежащей ни к Востоку, ни к Западу, Чаадаев говорил, что Россия не имеет никаких традиций, живет как бы вне времени, и каждый русский должен сам связывать разорванную нить, соединяющую его с человечеством. Корень зла, по мнению Чаадаева, в том, что Россия восприняла новое образование не от западного католичества, создавшего "всю жизнь земную и общественную, семейство, отечество, поэзию и науку", а от Византии. Поэтому прогресс западного христианства прошел мимо России, а другие ветви христианства были бесплодны. Это письмо вызвало своим антипатриотическим содержанием страшное негодование во всех кругах общества. Надеждин был сослан в Усть-Сысольск, а Чаадаев объявлен сумасшедшим и подвергнут домашнему аресту. Два других письма Чаадаева, изданные через много лет в Париже иезуитом князем Гагариным, посвящены развитию тех же мыслей о роли католичества, как хранителя и продолжателя христианской культуры, и о централизующем влиянии папства.</span>
Доба «великого перелому» характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками в галузі культурного будівнцтва. 3 одного боку, були досягнуті вагомі позитивні результати у розвитку масової культури. 3 іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину суспільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької парти, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, починаючи від X. Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в парти і державі.
Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків попередніх поколінь. Адже самі вони не могли їх осмислити й оцінити Найбільш разюче таке ставлення виявилося у холоднокровному винищенні старовинних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.
Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Життя митців стало настільки зарегламентованим, що почало втрачати ознаки творчості. Відрізаність їх від здобутків зарубіжних майстрів теж боляче позначалася на культурному процесі.
Разом з тим зусилля партійно-державного апарату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня народних мас. Відтак зростали масштаби використання народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінностей.
У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зрозуміло єдиний у дореволюційний час перепис населення 1897 р. показував, що в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних.
Величезні зусилля щодо ліквідації неписьменності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового результату і все-таки досягнуті показники були вагомими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.
Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одночасно розв'язувалися проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.
У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)».
Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну Середньою школою в середині 30-х рр. було вже охоплено до третини учнів.
Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р почалося згортання мережі шкіл
Спочатку власті майже не усвідомовели, що задовільне функціонування державних структур неможливе без спеціалістів. Вони спробували замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру «висуванцям» з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи.
Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р. , а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис. ), Італію (75 тис. ) чи будь-яку іншу країну Західної Європи Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганську), Запоріжжі (Олександрівську), Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.