Я дякую Шевченкові за всі його вірші,
в яку він вклав свою душу.
Я дякую Шевченкові за його душу,
якою народ може пишатись.
Предлагаю ограничиться монологом Русалки из драмы Леси Украинки "Лісова пісня ".
<span>Я не кохала? НІ, то ти забула, </span>
<span>яке повинно буть кохання справжнє! </span>
<span>Кохання - як вода, - плавке та бистре, </span>
<span>рве, грає, пестить, затягає й топить. </span>
<span>Де пал - воно кипить, а стріне холод - </span>
<span>стає мов камінь. От м о є кохання! </span>
<span>А те твоє - солом'яного духу </span>
<span>дитина квола. Хилиться од вітру, </span>
<span>під ноги стелеться. Зостріне іскру - </span>
<span>згорить не борючись, а потім з нього </span>
<span>лишиться чорний згар та сивий попіл. </span>
<span>Коли ж його зневажать, як покидьку, </span>
<span>воно лежить і кисне, як солома, </span>
<span>в воді холодній марної досади, </span>
<span>під пізніми дощами каяття. </span>
<span>Несомненная классика, реномированный автор, популярное произведение. </span>
<span>В 80-е этот отрывок разучивали к экзаменам в театральном.</span>
Точно не знаю но вот!
Народився 2 (14 листопада) в Обухові (нині місто Київської області) в сім'ї шевця.
Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним месником — Робін Гудом, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра Малишка спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Мати Андрія й Петра зверталася з проханням про помилування до голови ВУЦВК Григорія Петровського, але безрезультатно. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!» [1]
Андрій Малишко закінчив семирічку у рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії.
Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».
Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну».
Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) (від 1943 року).
У 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини».
Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
<span> головний герой роману — простий селянський хлопець, син теслі з бідної родини — Жульен Сорель. Своєю тендітністю та хворобливістю він викликав ненависть у братів та батька, та й сам зневажав їх. Тому не ігри та пустощі на міській площі приваблювали його, а поглинання книжок та нескінченні розмови з лікарем наполеонівської армії викликали задоволення юнака. І Жульєн, позбавлений користолюбства, сповнюється честолюбних мрій, бажання піднятися вгору, діяти, посісти вище місце у суспільстві. Знання на латині Святого письма, вихованість, приємний вигляд приводять Сореля в будинок мера Вер'ера пана де Реналя на посаду гувернера. Але бунтівнику, борцю з гуртом багатіїв, коханцю пані де Реналь доводиться розпрощатись із "милим" сімейством і попрямувати в Безансон, до духовної семінарії. </span>
<span>Здавалося б, начитаність, знання, уміння мислити дозволять юнакові стати першим вікарієм, піднятись на кілька сходинок угору до своєї мрії, але — не судилось. Позитивні риси Жульєна викликають у семінаристів лють, ненависть, і юнак відмовляється від духовної кар'єри, розуміючи, що громадська думка в провінції реакційна. </span>
<span>Мрії завоювати світ допомагає рекомендація абата Пірара, і таким чином Сорель потрапляє у будинок маркіза де Ла-Моля в Парижі. Він невтомно працює в бібліотеці, вчиться верхової їзди, пізнає світські манери і досягає успіху. Знатна красуня покохала його, Маркіз посилає Сореля у Лондон із секретним дорученням. І все ж таки вищі кола не визнають його талантів та достоїнств, не цінять розум та порядність. Ніколи маркіз не дасть згоди на одруження своєї дочки із селянським хлопцем, плебеєм. </span>
<span>Фатальний постріл у церкві доводить Жульєна до гільйотини, гинуть його намагання піднятися по суспільних сходинках відповідно до своїх природних здібностей і прагнень. В очікуванні страти юнак відмовляється від будь-якої допомоги представників вищого світу, від помилування в разі його покаяння. Наполеонівська гординя, брехня та лицемірство довели Жульєна до загибелі. Суспільству не потрібні такі люди, як він. Місце в суспільстві залежить від грошей та походження. Мрію про славу розбито вщент. </span>
Тема «Планетник»: розповідь бабусі агроному про цікаву історію з хлопчиком (Планетником) у часи кріпаччини, порозуміння героя з природою і зневажливе ставлення до свого народу. Ідея «Планетник»: уславлення доброти, чуйності, щирості, працьовитості, відповідальності до справи, яку доручено; засудження зла, підступності, жаги до збагачення, егоїзму. Основна думка: а)кожну хвилину свого життя людина повинна присвячувати для створення та примноження добра, краси на благо інших; б) «…жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності». Жанр «Планетник»: повість-притча; Б. Харчук визначив свій твір як повість-легенду. Легенда (лат. legenda — те, що необхідно прочитати) — сказання чи оповідання, створені народною фантазією, де сполучається реальне (історичні особи, події) і фантастичне, казкове.