<span>Літо – найтепліша пора року.Гроза
влітку явище часте. Наближення грози відчувається заздалегідь. Спочатку
змінюється повітря – воно стає вологим і важким та ніби придавлює нас до землі.
Небо поступово затягується низькими темними хмарами, закриваючи тьмяне сонце.
Дзвінка тиша повисає в густому повітрі, а потім настає час вітру. Він різкими
поривами хитає віти дерев, крутить хоровод з легких речей, що вирвав з рук
людей чи безсоромно вкрав зі столиків відкритих кав’ярень. І чим дужчий вітер, тим ближче дощ. Потім
десь удалечині чується перший рокіт грому. Люди поспішають ховатися у
приміщення. Повітря стає все важчим. А за кілька хвилин уже видно тонкий
струмок яскравої блискавки, що розколює темне небо. Гримить грім – усе ближче й
ближче. Наступна іскра блискавки сполохує вже зовсім поруч – і чується тріск у
електричних проводах, що висять над вулицею. С першими краплями дощу напруга в
повітрі спадає, стає легко дихати, віє прохолодою і свіжістю. Навкруги
розтікається приємний аромат мокрої землі. Гримить усе частіше й ближче, і
вулиці пустіють… Зараз почне свій дикий танок неприборкана стихія.</span>
<span>Знахідний відмінок<span>. </span>У знахідному відмінку множини іменники першої відміни мають форму, однакову з формою називного або родового відмінка множини, причому:</span><span>а) іменники — назви осіб та істот мають форму, однакову з формою родового відмінка множини: ведме́диць, вовчи́ць, листоно́ш, молоди́ць, робітни́ць, украї́нок.</span><span>Примітка. Іменники — назви деяких свійських тварин уживаються також у формі, однаковій із формою називного відмінка: гна́ти ове́ць (і ві́вці), па́сти корі́в (і корови́),годува́ти сви́ней (і сви́ні);</span>
Надзвичайно поетична картина природи змальована у вірші П.Тичини «Гаї шумлять». Твір сповнений світла, радості, повноти життя. Ліричний герой сприймає навколишнє середовище як подарунок природи-шум гаїв, хмарки в небі, гудіння звону, коливання достигаючих нив, шепіт трав. І на завершення-завжди вражаюча картина сонця, що заходить над рікою, залишаючи на воді золоту доріжку та свої відблиски, Ніби розколовся навпіл сонячний диск-одна частинка у небі, а друга-на тихій гладіні води. Це сонячне золото заповнює душу, спонукає до творення краси й добра. Вірш перейнятий радісним відчуттям людини, яка вслухається у весняний шум зеленого гаю, усміхається сонцю, квітам, любується чарівними хмарками, що біжать по блакитному небі. Ліричний герой ніби «розмовляє» з природою, звіряє їй свої найпотаємніші, найінтимніші почуття, захоплення яскравими барвами, гармонією вічно рухливої природи. А чи не є це пасивне замилування природою? Нічого спільного з пасивністю тут немає. Природа зображена активно діючою, вона захоплює поета («душі моїй так весело»), збуджує в нього найкращі почуття, викликає спражню музику в душі.