Ответ:
Объяснение:
Я вважаю, що справжня дружба перевіряється часом. За тривалий термін люди встигають разом пережити сумні й радісні події. Взаємна підтримка, щира радість та співпереживання можливі тільки між по-справжньому близькими духом людьми.
На мою думку, справжній друг, перш за все, має бути щирим. Він не завжди говорить в обличчя тільки приємні для тебе речі. Навпаки, він підкаже, де ти не правий, в чому твої помилки або неправильні погляди. Адже дуже важливо допомогти близькій людині зрозуміти помилки, вчасно зупинити її від прийняття необміркованих рішень.
Що таке справжня дружба? На мою думку, це щирі взаємовідносини між друзями, при яких не може бути зради. Справжньому другу можна зателефонувати в будь-який час доби та поділитися своїми переживаннями або радістю. Він постарається зрозуміти тебе, вислухає, підтримає, дасть мудру пораду.
Мені дуже подобається казка Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». Лис сказав Маленькому Принцу: «Якщо ти приручиш мене, ми будемо потрібні один одному. Для мене ти станеш єдиним у всьому світі. І для тебе я стану єдиним у всьому світі». Як на мене, саме ці слова показують сутність справжньої дружби.
Дружба триває довго, якщо в ній зацікавлені обидві людини. Треба цінити щирі стосунки, оберігати їх, намагатися зберегти. Не дарма є прислів’я: «Дружба — як дзеркало: розіб’єш — не складеш».
Справжня міцна дружба між людьми — це щастя, подарунок долі. Про це треба завжди пам’ятати.
Жанр: ліро-епічна поема.
Тема: зображення морського походу запорозьких козаків під проводом Івана Підкови проти турецьких завойовників.
Ідея: уславлення мужності та героїзму запорожців та Івана Підкови.
Головна думка: мужністю та героїзмом здобувається у боротьбі незалежність.
Художні засоби.
Епітети: високії могили, козацьке біле тіло, чорна хмара,синє море, чорні уси.
Порівняння: високії ті могили чорніють, як гори; синє море звірюкою то стогне, то виє; кругом хвилі, як ті гори; не в Синопу, а у Царгород, хвилі, як ті гори; ні землі, ні неба;
Персоніфікація: ревіли гармати, лягло спочити тіло, могили говорять, лихо танцювало, журба кружала, серце спочине, море,стогне, виє, грає, серце мліє.
Метафора: внук косу несе в росу; синє море звірюкою то стогне, то виє; могили з вітрами говорять; свідок слави розмовляє.
Анафора: "Було колись...", "високії ті могили...".
Гіпербола: «Чорна хмара з-за Лиману небо, сонце криє», «Висипали запорожці — Лиман човни вкрили», «Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба».
Сталі епітети: «біле тіло», «синє море», «високі могили».
Контрасти: «Було колись — запорожці вміли пановати». «Минулося — осталися могили на полі».
Звертання: «Ануте, хлоп'ята», «отамани, панове молодці …», «Добре, батьку, отамане»;
Риторичне звертання: «Грай же, море».
Оклики: «Ануте, хлоп'ята, на байдаки!», «Море грає – ходім погуляти!», «… поїдем у гості!», «Добре, батьку отамане!», «Спасибі вам!»
Риторичні оклики: «Грай же, море!», «Нехай ворог гине!».
Паралелізм: «Чорна хмара з-за Лиману небо, сонце криє». «Висипали запорожці – лиман човни вкрили».
Ответ:
Объяснение:
...У житті добро й зло не так чітко розмежовуються, буває й "добро" нелюдське, буває, й зло вбирається в приємні шати...
В. Дончик
Яку красу дарує нам природа! Кожний бачить в ній щось особливе, чарівне. З щедрістю людина приймає дари матінки-природи: квіти, ягоди, свіже повітря, лікарські рослини, спів пташок. А чи завжди люди вдячні їй? В оповіданні Є. Гуцала "Сім'я дикої качки" описане ставлення дітей до представників пташиного світу — сім'ї дикої качки, відтворені стосунки дітей зі світом природи.
Юрко, який приїхав із міста в гості до бабусі, був задоволений, бо вранці без батьків вирушив на рибалку. Риба не ловилася, а тут ще до нього прийшла Тося, з якою він то мирився, то сварився. Раптом діти побачили дику качку з каченятами. Юрко кинувся збирати малих, незважаючи на крики качки. Тося просила Юрка випустити каченят — вони ж без води, без матері не можуть, але той не слухав, сказав, що риби не наловив, то хоч дикі качки будуть, він їх приручить. Хлопець приніс каченят додому, намагаючись їх приручити. Малі нічого не їли, здавалося, ось-ось вони загинуть. Поки Юрка не було вдома, Тося швиденько зібрала каченят і понесла до води, сподіваючись на те, що вона їм допоможе, віддасть качці-матері. Дівчина намагалася привчити каченят плавати. Сільські хлопці, які прибігли до річки, допомагали їй. Але, на жаль, не дуже це у них виходило.
Юрко, від'їжджаючи до міста, навіть не хотів проститися з Тосею. Хлопець не був впевнений, що вона до нього підійде. Юрко відчув пекучий сором... Адже заради користі, заради розваги він забрав диких каченят, жорстоко скривдивши качку. Він не дуже переймався станом пташенят, не доклав зусиль, щоб їх урятувати, розумів, що втратив повагу й довіру Тосі та сільських хлопчиків. Юрко усвідомив, що вчинив негідно, але, на жаль, було вже пізно. Але мені здається, це каяття дає надію на те, що хлопчик змінить своє ставлення до природи, до всього живого й беззахисного.
У центрі розповіді — дві жіночі постаті: дівчина-кріпачка Усти-па, від імені якої ведеться розповідь, і ійолода панна, яка приїхала жити в маєток бабусі після закінчення курсу навчання в Інституті благородних дівиць. Устина — проста селянська дівчина, яка з самого дитинства живе в панському маєтку і є служницею. «На десятиліттях взяли мене в двір», — каже про себе У стина. Одна з головних її рис — це гострий розум, який допомагає їй швидко розбиратися в людях, правильно оцінювати ситуацію. її виховання ґрунтується на народній моралі, живе вона за Божими заповідями. Вдача в Устини весела й життєрадісна. «Я весела», — каже вона сама про себе.
Життя кріпаків нелегке. Багато знущань від пані зазнала й Устина, проте це не змінило її миролюбного характеру. «Було, мене й б’ють (бодай не згадувать) — не здержу серця, заплачу, а роздумаюсь трохи — і сміюся». Проте життя Устини й інших кріпаків змінюється з приїздом молодої панночки, інститутки.
Уже саме це слово — «інститутка» — дає право думати, що панночка — освічена людина. В Інституті благородних дівиць, де вона навчалася, вихованок навчали всьому, що потрібне для «світського життя»: розмовляти французькою, співати, танцювати, володіти музичними інструментами, поводитися в суспільстві. Та, мабуть, не вчили тому, що ті, хто в силу свого суспільного стану залежить від панів, такі ж люди, як і саме панство.
Інститутка спочатку справила на Устину сильне враження своєю красою: «І що ж то за хороша з лиця була! Здається, і не змалювати такої краси!» Проте краса панночки виявилася лише зовнішньою ознакою, а душа в неї була далека від прекрасного.
З самого початку, як тільки приїхала, панночка ніяковіла, знущаючись над дівчатами-кріпачками. Але досить швидко перестала соромитися й дала волю своєму егоїстичному характеру — «охижі-ла», як зазначає авторка. Особливо діставалося Устині, яку панночка обрала собі за покоївку: «Вона мене і щипає, і штрикає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає…» Кріпачки для панночки — не люди, а власність, з якою можна поводитися будь-яким чином.
Устина ж усім бажає добра й щастя. Сирота з самого раннього дитинства, вона дуже прихильно ставиться до оточуючих, усією душею горнеться до старої бабусі-кріпачки. Тому Устину й люблять дівчата-подруги. У своїх почуттях неписьменна Устина раз у раз виявляється людянішою, вищою за виховану й освічену панночку. Вона милується рідною природою, тягнеться до краси. її перше кохання, на відміну від почуттів панночки до полкового лікаря, щире та чисте. Інститутка ж керується розрахунком. Одружившись, вона прибрала до рук ще й кріпаків свого чоловіка.
Варто звернути увагу на такий факт: зображуючи інститутку, Марко Вовчок протягом усієї повісті не змалювала жодної позитивної риси її характеру. Що ж стосується Устини, то читач, навпаки, при всьому бажанні не може знайти негативного в її мові чи поведінці. Устина — носій кращих людських рис і якостей, у той же час інститутка є уособленням усього негативного, що може тільки увібрати людина.
Марко Вовчок у своїй творчості показала себе справжнім психологом, зумівши створити яскраві образи, котрі справляють незабутнє враження.