<span>«Слово про похід Ігорів» - видатна пам'ятка культури Київської Русі. Написана невідомим автором, вона пройшла крізь століття, подолавши всі перешкоди. Це твір - героїчна, сповнена палкої любові до Вітчизни, до свого народу поема-заклик, яка тягнеться з сивої давнини, гаряче відлунюючи в серцях сучасних українців. Центральним образом «Слова...» є, безумовно, Руська земля.
По-перше, у творі згадується багато тодішніх географічних назв: Київ, Курськ, Чернігів, Новгород, Путивль, Сула, Дон, Донець, Дніпро-Славута т. д.
По-друге, дійовою особою в поемі виступає сама природа: звірі, птахи, ріки розмовляють, дощі стрілами надсилаються із неба, «криваві зорі світ провіщають», затемнення сонця пророкує поразку Ігоревім війську. Під час походу русичів на половців Руська земля «велить прислухатись землі незнаємої», щоб почути наближення ворога. В ході битви «земля гуде», «ріки мутно течуть». Після поразки російського війська «чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита».
Виразно малює автор картину туги і жалю Руської землі по загиблим воїнам: «Никне трава жалощами, а дерево тугою до землі прихилилось».
На протязі всього твору образу Руської землі протиставляється образ землі Половецької. Це її звоював великий київський князь Святослав, а князь Ігор і собі хоче списа зломити при полі Половецькому... чи шоломом пити воду з Дону». І непривітна і неласкава чужинецька земля до Ігоря Святославовича, бо принесла йому тільки поразка, ганьба і полон.
Перебуваючи в половецькому полоні, князь Ігор не забуває рідну землю, «мислю поле міряє од Дону великого до малого Дінця». Його дружина Ярославна звертається до вітру, сонця, Дніпру-Славуті, щоб вони допомогли Ігорю повернутися на рідну землю, бо «важко... Руській землі без князя...».
І коли Ігорю Святославовичу вдається втекти з полону, то й «землі раді, городи веселі, співають вони про давніх князів, про молодих виспівують».
Руська земля у творі - це те, що для наших предків було найдорожчим. Вони йшли в бій за землю Руську», за неї страждали і гинули. Та й сама Руська земля стогнала від князівських міжусобиць, «колишні часи і колишніх князів згадуючи!». Тому провідною в «Слові...» є ідея єдності всіх руських земель, адже, тільки об'єднавшись, удільні князі зможуть перемогти своїх ворогів, захистити Батьківщину.
«Слово про похід Ігорів» - поема слави, вірності і патріотизму наших предків, це наша історія. І як добре, що цей прекрасний твір
незважаючи на всі перешкоди: війни, стихійні лиха - таки дійшов до нас і каже до наших сердець, нагадуючи кожному, хто ми, чиїх батьків діти<span>.</span></span>
Мої коломийки! Емір Рибак.
Ці коломийки вас вітають,
Настрій, та радість несуть!
Гумор, жарти – вони мають,
В нас вони не пропадуть!
Коломийки, мої коломийки,
Від вас добре бажання настане!
Заспіваймо їх всі, і гуцули, і бойки,
Нехай тоді наша відрада росте!
З репом я вже попрощався,
Другі – хай його складуть!
З ритмом, римою, уладнався,
Хай ці строки бадьорість дають!
Ой, співали дівчиноньки,
Зачаровані чудним лісом,
Де літали білі голубоньки,
Приручені старим бісом.
Люди гроші заробляли –
Різали смереки, граби, дуби.
Це річкам стало не до вподоби –
Людей повінню вони прокляли!
І тим хто гроші крав,
На дорогах, дамбах, мостах,
Без сорому, поправши – страх,
То Бог повінь за це послав!
Чимало людей буйно поплатились,
Не Богу – долару, гривні молились!
Гой – я, на високій полонині,
Білі вівці – пасуться по плаю!
І весілля, як не буде нині,
То з дівчатами, я ще погуляю!
Ой, сидів орел на косогорі,
Мені з милою жарко у полі!
Той орел в'є гніздо на горі,
Я ж кохаю милу в стодолі!
Сонце піднялося високо,
На небі хмар не має ніде!
Що за чоловіка там видно?
То Гнат косити вже йде!
Ой і людяний наш Гнат,
Покоси ранкові ще не стоять!
Випити чарку, на це він мастак,
Очі від цього так і блищать!
Обіцянки любить роздавати,
Що не виштовхнеш із хати!
І загадку легше відгадати,
Чим із Гнатом справи мати!
Скромний Гнат, неначе гість,
Хоч тепер і релігійний піст,
В комірчині шмат сала їсть,
Батько взнає – видере хвіст!
І хто взнає цього Гната,
Не беріть у друзі цього брата!
Дмитро добре носом чує,
Що на кухні там шкварчить,
Ще здалеку – він почує,
І на шкварки – прибіжить!
От і сонце сходить, і палить,
Гриць – досі горілиць лежить,
Галя милому варенички варить,
Він за дзиґарем не стежить!
Чує чоловік – кукурудза тріщить,
Там хтось – смагліє горілиць,
І на сонці – кумів зад блистить,
Ой, поб'є їх добре – зараз Гриць!
От йшов Гриць – з вечорниць,
Чує, хтось стогне, щось скрипить!
Ці звуки було чути з теплиць,
Кум кумі прийшов розсаду полить!
Кума – кума так вдома чекала,
Все їсти, ще й пити наладнала,
І диванчик вчасно розіслала,
Що старий проснеться – не знала!
Ой, лишенько, що то гуркотить,
Разом з відрами униз летить,
Хто – то кума з ґанку котить,
Той – ногами хутко тупотить!
В лісі довго ми гриби збирали,
Скрізь – під всякими кущами,
І кожний гриб руками брали,
Дівчата – не ходіть самі корчами!
На весіллі я так танцювала,
Що втоми назавше не знала!
Із Москви я нині завітала,
Мати хоче поміч, я баю – устала!
Я до кума нині – не ходила,
Най би його трасті взяла!
Вареники – милому варила,
Бо з кумом гріх би зробила!
Коломийки що появились у мене,
Співають не тільки у Львові
Який будували із нами вірмени,
<span>Бо їх співають – на рідній мові!</span>