У центрі роману — образ Чіпки. Його історія займає три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде до страхітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому прямо більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де не кинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — увесь би світ виполонив (себто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!»
Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правди й щастя. З пекучим докором на устах: «Так оце та правда?» — дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-зарізяку, аби зупинити його сатанинство. Адже для Мотрі Господня заповідь («Не убий» — заповідь добра, любові до ближнього) вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя — то сама Україна, душа народу нашого, що однозначно відкидає кривавий шлях боротьби з несправедливістю.
Автори наголошують, що, попри все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від «слизької дороги» (порівняйте їх за допомогою таблиці).
<span>Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва - в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника.</span>
<span>Хлопець, залишившись сиротою, ріс в свого дядька Кирила, який любив його і балував як міг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слідкував за навчанням у школі, привчав до самостійності). Напевне, саме любов і виховання дядька витворили з Климка ті людські риси, які ціняться понад усе: здатність любити і турбуватися про ближнього від усього серця, аж до самопожертви.</span>
<span>Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Після смерті дядька його запрошували до себе жити чужі люди, однак він відмовився, щоб не обтяжувати їх. Але це дрібниця в порівнянні з тим, що зумовило його подорож (а отже і загибель) восени босоніж за 200 км без харчів. Хлопець пішов по сіль у Славянськ з Донбасу, щоб потім виміняти сіль на їжу для друга і його дідуся, а найголовніше, - на молочко для маленької донечки своєї вчительки.</span>
<span>Тобто він вирушив у небезпечну мандрівку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потім, у Славянську, що заважало йому залишитись у тітки Марини, яка так вмовляла його стати її названим сином? І не саме почуття обов'язку і відповідальності за долю ближніх штовхало його у зворотній шлях, але любов і турбота про тих, які чекають на нього і на те, що він принесе, як порятунку. І тому хлопець навіть не дочекався повного одужання - вирушив у дорогу.</span>
<span>І останній момент, коли Климко бачить рідне місто і поспішає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслідуваний німцем з кулеметом. І в цей час, як і раніш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, він вказує напрямок, де солдат може заховатися.</span>
<span>Мало кому під силу взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс герой повісті.</span>
<span>Піти на самопожертву, не замислюючись, заради чужих людей - вчинок героїчний, на який здатен далеко не кожен, а от чинити добро, виявляти чуйність і порядність - це те найменше, до чого повинна прагнути кожна людина.</span>
Народжується людина. Вона потихеньку зростає, робить свої перші невпевнені кроки, промовляє перше слівце, ходить у дитячий садочок, далі — у школу, отримує середню або вищу освіту, працює, обзаводиться родиною, ростить дітей, виходить на пенсію і... замислюється про сенс життя. До деяких сучасних людей роздуми про життя приходять раніше, до інших пізніше, але це відбувається з усіма.
Сенс життя людини полягає не в народженні, житті і смерті. Якщо ми приходимо в цей чудесний світ, значить, це дійсно комусь потрібно. Значить, на кожного з нас покладена певна дуже важлива місія. Але в більшості своїй ми сліпі і дурні, бездушні і хибні.
Можливо сенс життя в самому житті? Для цього потрібно повністю присвятити себе обраному шляху і жити заради інших людей, або заради порятунку тварин, або ж боротися із забрудненням планети і т.д. Найголовніше, знайти своє покликання. Зрозуміти, в якій сфері діяльності можна найбільш корисно реалізуватися. Наприклад, уже в шкільні роки ти починаєш помічати, що вмієш змусити себе слухати. Тобі подобається вчитися, пізнавати нове і ділитися отриманими знаннями з іншими. Стань учителем. Нехай діти, школярі або ж студенти, відкривши роти і затамувавши подих, слухають тебе і вбирають твою мудрість. Або, починаючи з уроків анатомії та біології, тебе не відірвати від вивчення медицини. Стань лікарем. Допомагай хворим людям повернутися до повноцінного життя, даруй радість і надію. Якщо тебе зачаровує магія чисел і математика твій «коник», то стань грамотним економістом і присвяти своє життя цій важливій професії. Найголовніше — це не помилитися на початку життєвого шляху, щоб на схилі своїх років не шкодувати про даремно прожиті роки.
У чому полягає сенс життя? Звичайно, не тільки в правильно обраній професії. Можна бути прекрасним, кваліфікованим фахівцем, але якщо не володіти високоморальними людськими якостями, то гріш ціна всім заслугам і регаліям. Бути гарною людиною — це теж важка робота. Щодня віддавати себе без залишку на благо іншим по силах тільки безкорисливим, добрим людям з красивою душею. Цьому не вчать ні вчителі в школі, ні викладачі в інституті. Це вбирають з молоком матері, пізнають у колі сімейних відносин від мудрих і терплячих батьків.
Відповідаючи своїй дитині на запитання: «Чи є сенс у житті?», кожен повинен в першу чергу сам міцно задуматися про це. Чи виконує він повною мірою свою місію на Землі? Чи гідний він подарованого йому життя? Яка пам'ять залишиться після нього?
Друзі, так в чому все ж таки є сенс життя людини? Відповідаємо: в гармонійному поєднанні наших мрій, можливостей і, звичайно ж, реальності. Спочатку оточуючі, а пізніше вже сама людина невпинно виховує в собі моральні якості, котрі вдосконалюються напротязі усього життя. Згодом вона усвідомлено ставить собі чітку мету професійного вибору та наполегливо і старанно працює, аби її досягти. При цьому людина майже не відчуває незручностей, так як життя приносить їй неабияке задоволення. Вона неймовірно щаслива, вона затребувана — має гарну роботу, вона кохає сама і є коханою, вона реалізована. Вона знає відповідь на таке актуальне запитання як: «У чому сенс життя людини