Маруся Богуславка - образ дівчини-полонянки. Прочитавши твір, багато хто задає собі питтаня -вона героїня чи зрадниця?
У кожного своя думка,але я вважаю,що Маруся Богуславка - патріотка своєї Батьківщини. Вона допомогла козакам-невільникам,які тридцять три роки просиділи у темниці ,вибратися і повернутися додому.
Та хтось скаже,що Маруся Богуславка зрадила свою Вітчизну,бо допомогла своїм землякам,проте сама з ними не повернулася. Вона боялася осуду,бо зреклась християнської віри і стала мусульманкою. Дівчина не змогла залишити дітей і чоловіка, за словами з пісні,Маруся,звикладо чужини:
Бо я вже потурчилася,
Побусурменилася
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного.
На мою думку,Маруся Богуславка все таки патріотка свого краю,але не повернулася додому,бо мала обов'язок перед своєю родиною і на її місці так вчинив би кожен.
Фантастика та пригодницькі романи — улюблені твори будь-якого підлітка. Мабуть, кожен хлопець з нашого класу мріє про такі подорожі, як у Робінзона Крузо з роману Даніеля Дефо або у Діка Сенда з "П'ятнадцятирічного капітана" Жуля Верна... Хочеться пройти і по заплутаних шляхах пригод Шерлока Холмса з оповідань Артура Конан Дойля, але розумієш недосяжність своїх бажань...
Та коли береш до рук книгу Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки", розумієш, що і ти частенько разом зі своїми друзями опиняєшся у подібних ситуаціях веселих пригод. Незвичайні події, які відбуваються з головними героями — Явою і Павлушею, захоплюють, переносять читача до Васюківки аж у "метро" — до станції "Клуня" — станції "Крива груша", де борсається нещасна свиня Манюня. Без сліз і сміху читати "Тореадори з Васюківки" неможливо!
Здається, що я знайомий з цими хлопцями вже кілька років!
Павлуша і Ява ("насправді його Іваном звати") — "найкращі друзяки і напарники". Гострий на язик дід Салимон каже про них: "Одно... Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні".
Павлуша і Ява роблять дошкульні витівки не тому, що злі за характером: їм хочеться, щоб про них "слава... гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня".
Енергія фонтанує з хлопців, тому вони й вигадують різні "штуки — викаблуки". За характером Павлуша і Ява дуже схожі, але більшим винахідником і лідером у дружніх стосунках є Іван. Це він вигадав випустити "пугутькало" в клубі під час лекції на тему "Виховання дітей у сім'ї", влаштувати бій биків з головною "героїнею" коровою Контрибуцією, зробити підводного човна з напівзатопленої плоскодонки...
За своїм характером хлопці добрі, сміливі та співчутливі до чужого горя: вони могли б не ризикувати здоров'ям і життям, коли почули з глибини колодязя "плаксиве щеняче скімління".
Попри всі суперечки між друзями, Ява зважає на недавню хворобу Павлуші і спускається в колодязь: ".... в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь", — каже він другові, коли вони вирішують, кому спускатися за цуценям. Крім того, Іван проявляє неабияку кмітливість, коли задіює в рятувальній операції і брус-перевагу, і вірьовку з прив'язаної кози. З того моменту друзів стало троє: Павлуша, Ява і Собакевич — цуценя, якого витягнули з колодязя.
Як цікаво читати про всі веселі пригоди Павлуші та Яви — кмітливих та винахідливих героїв Всеволода Нестайка! Здається, що й сам автор такий же веселий, кумедний чоловік, що добре знається на дитячих характерах, з гумором, іронічно і одночасно з милуванням описує своїх героїв! Книга
Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки" стала моєю улюбленою, а герої пригод Павлуша і Ява — найкращими моїми друзями.
Експозиція, зав'язка конфлікту, розвиток дії, кульмінація, розв'язка, епілог.
<span>Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва - в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника.</span>
<span>Хлопець, залишившись сиротою, ріс в свого дядька Кирила, який любив його і балував як міг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слідкував за навчанням у школі, привчав до самостійності). Напевне, саме любов і виховання дядька витворили з Климка ті людські риси, які ціняться понад усе: здатність любити і турбуватися про ближнього від усього серця, аж до самопожертви.</span>
<span>Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Після смерті дядька його запрошували до себе жити чужі люди, однак він відмовився, щоб не обтяжувати їх. Але це дрібниця в порівнянні з тим, що зумовило його подорож (а отже і загибель) восени босоніж за 200 км без харчів. Хлопець пішов по сіль у Славянськ з Донбасу, щоб потім виміняти сіль на їжу для друга і його дідуся, а найголовніше, - на молочко для маленької донечки своєї вчительки.</span>
<span>Тобто він вирушив у небезпечну мандрівку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потім, у Славянську, що заважало йому залишитись у тітки Марини, яка так вмовляла його стати її названим сином? І не саме почуття обов'язку і відповідальності за долю ближніх штовхало його у зворотній шлях, але любов і турбота про тих, які чекають на нього і на те, що він принесе, як порятунку. І тому хлопець навіть не дочекався повного одужання - вирушив у дорогу.</span>
<span>І останній момент, коли Климко бачить рідне місто і поспішає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслідуваний німцем з кулеметом. І в цей час, як і раніш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, він вказує напрямок, де солдат може заховатися.</span>
<span>Мало кому під силу взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс герой повісті.</span>
<span>Піти на самопожертву, не замислюючись, заради чужих людей - вчинок героїчний, на який здатен далеко не кожен, а от чинити добро, виявляти чуйність і порядність - це те найменше, до чого повинна прагнути кожна людина.</span>
Проблема гармонії людини і природи, порушена у драмі-феєрії «Лісова
пісня», звучить актуально і в наш час. Якщо сьогодні ми знущаємося над
природою, то завтра вона поверне нам свої кривди сторицею. Нам не
вистачає любові, шанобливості й віри наших предків, які вміли жити в
гармонії з оточуючим світом.
Світ химерних створінь, загадкових лісових духів живе своїм життям,
за власними споконвічними законами, аж поки в ньому не з'являється
Людина. Поки з потаємними силами природи сусідив тільки дядько Лев, все
залишалося так, як було завжди, тому що він розумів ліс і його
мешканців. Дядько Лев чудово знав прикмети, згідно з якими вів
господарство. Він вчасно виганяв худобу на пашу, знав свою пору на сівбу
та на жнива, шанував ліс. А своїй ненаситній сестрі повторював:
Що лісове,
то не погане, сестро, —
усякі скарби з лісу йдуть.
Із силами природи, які у творі уособлюють різні міфічні істоти,
дядько Лев знаходив порозуміння, пам'ятав про їхні закони. Лісові
мешканці його поважали, ніколи не шкодили, сприяли у господарюванні.
Старий дуб на галявині ніби символізував собою їхню взаємоповагу та
злагоду. Любов дядька Лева до лісу була такою великою, що він хотів бути
там похованим:
Як буду вмирати,
то прийду, як звір, до лісу, —
отут під дубом хай і поховають...
Але ось з'являється юний племінник дядька Лева — Лукаш. Його прихід
кладе початок майбутній драмі. Лукаш зустрічає Мавку. Ця лісова
жителька уособлює в творі духовність та внутрішню красу людини.
Привертає до себе увагу незвичайна співзвучність душевного стану Мавки і
поведінки лісу, їх повна гармонія. Від природи добрий і чутливий до
краси, хлопець не зміг встояти перед чарами лісової красуні. Кохання
відкрило перед ним новий, неповторний світ. І царювала в ньому Мавка,
чужа брехні та заздрості, підлості та дріб'язковості. Вона почала вчити
Лукаша розуміти, відчувати, любити все живе навколо себе, радіти його
радощами й сумувати його смутками. Він мав талант до такого
світовідчуття — і Мавка розпізнала в ньому те, чого він ще й сам не
усвідомлював:
Я тебе за те люблю найбільше,
Чого ти сам в собі не розумієш...
Для Мавки все було простіше, тому що вона — чистий лісовий дух у
прекрасному дівочому тілі, який за своєю природою вище сірості, бруду,
суєти, тому іншою бути не могла. А Лукаш був людиною, душа якої
складається з двох половинок: світлої і темної. Світла частина
розквітає, коли людина знаходить взаєморозуміння з природою. Якщо ж
перемагає темна частина, то природа відчужується від неї. Це ілюструє
трагедія Мавки та Лукаша.
Клопіт про насущний хліб, про земне майбутнє пророщує в ньому перші
паростки цинізму та захланності. На догоду матері одружившись з
Килиною, він довершує справу. Лукаша засмоктує суєта. Він маліє під
гнітом жіночих докорів і намов, глумиться над коханням, яким раніше щиро
дорожив, порушує лісові закони. І врешті отримує те, що заслуговує:
родина його загрузає у ворожнечі і злиднях.
Лукаш та його сім'я сповна заплатили за неповагу до лісових
законів. Дядько Лев помер, і не було кому дбати про взаємну згоду між
лісовими мешканцями та людьми. Порушилась гармонія. Люди зрубали дуб,
понищили ліс, відмочувати в озері коноплі. Духи лісу почали мстити. Куць
говорить: «Віддячив їм! Найкращі коні на смерть заїздив; куплять— знов
заїжджу», «Ще ж Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли
...»
Лукаш занадто пізно зрозумів, що втратив найдорожче. Мавка і
Кили-на — як дві половини Лукашевої душі. Одна обдаровує шляхетністю,
втілює ідею гармонії людини і природи; друга — порушує цю гармонію,
нівечить його самобутність і вільний дух.
Але вона знову прийшла, його дивовижна Мавка. Повернулася, сумна і
згорьована, бліда, у чорній сукні і сірому непрозорому серпанку. Силою
свого кохання Мавка врятувала Лукаша і повернула йому людську подобу та
загублену душу.