«Добрий день, лісова красуня Мавка! Ти мене не знаєш, але я тебе знаю дуже добре, настільки добре, що ти навіть і не уявляєш. Я навіть знаю те, що відбудеться з тобою у майбутньому, як закінчиться історія твого кохання та кохання Лукаша, бо я прочитав про тебе драму Лесі Українки під назвою «Лісова пісня». Тому, перш за все, я хочу попередити тебе про небезпеку, яка чекає тебе у майбутньому, про небезпеку кохання казкової лісової істоти та людини. Я б повторив слова з поеми:<span>«Обминай їх, Мавко:
Раз тільки ступиш – і пропала воля!
Та Мавка не слуха тих слів і весело сміється:
Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!»</span>Читаючи сумну оповідь про твоє кохання я разом с тобою переймався твоїми радощами та твоїм горем. Я досить скоро зрозумів, що природним станом для тебе була воля, така ж солодка, як і кохання, як дихання і життя. Якийсь час ти була безмежно щаслива, бо вперше покохала, а співи сопілки твого коханого розбудили усе навкруги. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти». А вночі на твоїх довгих чорних косах виблискували світлячки, які з’являлися, коли тебе цілував Лукаш.Але зовсім скоро у мене з’являється відчуття чогось недоброго, та й ти не звернула увагу на журливу вербу, яка чомусь роняла великі прозорі сльози. Та ти, Мавко, не зрозуміла цього попередження, яке надавала тобі сама природа, попередження про те, що зовсім скоро літо закінчиться, зів’януть квіти і все навколо знову полине у довгий зимовий сон. Так само, як і літня краса, зникне і твоє кохання. Нажаль, ти не повірила і покинула ліс, відправившись жити серед людей. Ти багато працювала, допомагала будувати хату, мирилася з матір’ю Лукаша, якій неможливо було вгодити. Ти, лісова царівна, переодяглася в латану сорочку, вузьку спідницю з набиванки і полинялий фартух. Та це тебе не засмучувало, бо поряд з тобою був твій коханий, твій рідний Лукаш.<span>Я разом з тобою переживав і тоді, коли ти зрозуміла, що Лукаш перестав тобою цікавитися, перестав грати на твоїй улюбленій сопілці і став усе частіше поглядати на привабливу Килину. Ти, наївна, ще сподівалася, що кохання оживе з новою силою, що воно ще не вмерло, та всі твої сподівання порушив Лукаш, який все ж таки заслав до Килини старостів. Ти страждала,ти хотіла забути своє кохання, але воно навіки оселилося у твоєму серці, у твоїй душі. Ти вражаєш мене тим, що після усіх страждань ще знаходиш сили на те, щоб заспокоювати свого коханого після того, як Лісовик покарав його за зраду і перетворив на вовкулаку.
Своїм існуванням ти довела мені, що справжні почуття, як і сама природа, не мають смерті. І завжди треба сподіватися на краще, завжди треба сподіватися на те, що як і у природі, у нашій душі колись все ж таки мине зима, знову прийде весна, розквітнуть, як все навколо, наші почуття і ми з увагою та захопленням знову будемо слухати лісову пісню про царівну Мавку та її велике кохання. За те, що ти допомогла мені зрозуміти, що таке справжні почуття і чого вони варті, я дуже і дуже тобі вдячний.</span><span>На цьому я з тобою, Мавко, прощаюся і сподіваюся, що моє кохання не буде таким сумним як твоє, але моє життя буде таким же сповненим почуттями і самовідданістю, як і твоє. До побачення, Мавка, а точніше – прощавай!»</span>
<span>Тема твору Конвульсії й загибель «маленької людини» у мережах знеособлених, відчужених сил. »Перетворення» я прочитала вперше до того, як ми почали вивчати творчість Франса Кафки. Не приховуватиму , мене трохи вразив сюжет його добутку. Щось подібне я зустрічала, мені здається, тільки один раз, коли зштовхнулася із творчістю Едгара По. І на мене зробило враження не стільки саме перетворення, скільки подробиці, з якими автор описав його. Йому вдалося настільки точно передати відчуття героя, його почуття, його поводження, що я змогла представити себе в ролі дивовижної комахи. Жах, кошмар, у який перетворилася його колись тихе й спокійне життя, пройшли перед моїми очами, як кінострічка заворожливого фантастичного фільму. Але є деталь, що мені не вдалося помітити при першому прочитанні новели. Я не побачила самого головного — тієї «моралі», що намагався донести до читача письменник. Але ж це те, із чим я й мої сучасники зіштовхуються щогодини, щохвилини. Це трагедія «маленької людини».</span><span>Так, Грегор Замза був «маленькою людиною». І він жив своїм «маленьким щастям». У нього була сім’я. У нього була сестра, що він любив і цінував. У нього була, нарешті, ціль у житті — нагромадити грошей для того, щоб сестра надійшла в консерваторію. Але скоїлося лихо. Раптово, ранком звичайного дня, він усвідомив, що його, Григора, уже немає. Вірніше, що він уже не він… І зникає все: зникає любляча сім’я, робота, ціль життя — всі, для чого він жив, за що боровся. Він став безпомічним. Тепер він не може заробляти гроші, не може говорити, огидно себе почуває. Але не в цьому його трагедія. Він залишився один, один у цілому світі, — от трагедія героя. У кожного з нас є люди, яких ми любимо, є люди, які нас люблять, є люди, які нам необхідні і яким необхідні ми. У Грегора Замзи теж були такі люди, але з ним трапилося нещастя, і все відвернулися від нього,</span><span>Дуже важко почувати, що ти не такий, як всі, і тому навіть родичі відвертаються від тебе. Боляче усвідомлювати, що ускладнюєш і робиш нестерпної життя близьких. Але ще болючіше думати, що вони ненавидять тебе, не бажаючи навіть бачити потворну істоту. От як Франс Кафка описує фізичні страждання свого героя; «…Грегор — будь що буде — втиснувся у двері. Одна сторона його тулуба піднялася, він навскіс ліг у проході, один його бік був зовсім поранений, на білих дверях утворилися потворні плями…». Автор дуже докладно описав знущання батька над бідною істотою, у яке перетворився його син. І мені здається, що, описуючи фізичний біль свого нещасного героя, письменник намагався показати його моральну катастрофу. Я думаю, що не на двері утворилися ці «потворні плями», а в чистій душі Грегора відкрилися невиліковні рани. І не тіло героя обливалося кров’ю, а душу, що почувала і в той же час відмовлялася зрозуміти поводження батька, сестри й матері.</span><span>Але от, нарешті, сім’я звільнилася від каменю, що обтяжував неї. Грегор умер. Чи було це ударом для близьких? Чи важко було усвідомити смерть одного зі членів сім’ї? «Ну от7 — сказав пан Замза, — тепер ми можемо подякувати Бога», — от реакція батька на повідомлення про смерті сина. Чи нормально це? Бездушно? Жорстоко? Франс Кафка досяг своєї мети. Кожний читач задумався над цими питаннями. І знайшов для себе єдино вірна відповідь. Я теж знайшла його, от він: кожна людина повинен постаратися зробити хоча б кого-небудь зі своїх близьких дійсно щасливим, подбати про долю кого-небудь, крім себе. І тоді, я вірю, менше буде на нашій планеті «маленьких людей», сліз і трагедій самітності.</span> <span>
</span>
<span>
Захар Беркут
</span>Риси характеру:добрий, волелюбний,чесний, відвертий.розсудливий,мудрий, непідкупний
Прагнення героїв:боронити рідний край від ворогів,служити інтересам народу Портрет:«...Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями... Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Незважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний».
Тугар Вовк
Риси характеру:підступний,хитрий,зарозумілий,корисливий.
Прагнення героїв:поневолити народ,руйнувати і розповсюдити розбрат
Портрет<span>: «..був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів».</span>