Ответ:
Умерла в 1913 году в городе Сураме, Грузия
В родині Павлуся усього було доволі, а Павлуся його рідні увесь час
пестили і шанували. Вони виконували всі його бажання, не давали й
волосинці з нього впасти. І виріс Павлусь опецькуватим гладким парубком з
ніжними і білими руками, які ніколи не знали труду. Якось Павлусь серед
ночі захотів меду, і щоб задовольнити його бажання, мати оббігала все
село, щоб знайти хоч трохи, ледве випросила скриньку меду, прибігла
додому, а Павлусь вже заснув. Саме через цю нічну біготню мати захворіла
та скоро її не стало. Невдовзі помер і батько Павлуся, але у житті
хлопця нічого не змінилося, бо за ним стали доглядати наймичка та
наймит. Багатство так і йшло до Павлуся – у господарстві лад, прибуток
зростає, навіть шинок відкрили з лавкою. Павлусь увесь час тільки спить
та їсть, навіть повернутися з боку набік йому ліньки, навіть на
вечорниці йти не хочеться.
Якось на свята сільські парубки забиралися піти пошукати скарб та
запропонували і Павлусеві до їх приєднатися. Але той лише відмахнувся
віх товаришів та сказав, що щастя не треба шукати, бо якщо Бог дасть, то
кине його навіть у вікно. А хлопці так нічого і не знайшли, окрім
дохлого тхору. Тоді вони жартома вкинули його у вікно Павлусевої хати.
Але й тут щастя не оминуло парубка, бо з того тхору висипалося багато
дукатів. На це Павлусь відреагував спокійно і сказав, що так воно і
сталося, що Бог закинув йому у вікно ще більше щастя. Везло Павлусю і в
подальшому житті – знайшлася гарна дівчина, вони одружилися, у них
народилися гарні дітки і жили вони в злагоді і добробуті.
<span> </span>
Твори бувають різні. Кожен з них несе частинку душі автора. А якщо автор могутній власною душею, то його твори неможуть бути неулюблені. Про Тараса Шевченка можна говорити вічно. він поет, натхненник і пророк. Я люблю усі його твори, немає одного найулюбленішого, але про один можу розповісти. Твір "Розрита могила", це вірш сповнений великої мудрості. коли ти його читаєш, то розумієш настільки все влучно розповідається. В одній стрічці міститься вся та історія, переживання, життя. Мені подобається засудження людей, що жахливо ставляться до України. "Помагайте, недолюдки матір катувати!" - велика хвиля емоцій і опис проблеми що завжди буде актуально. Цей твір захоплює і від нього ідуть мурашки по шкірі.
Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеимана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.<span>Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.</span>
Сaнько стояв посеред двору і обурено сопів носом. Знову мaти зaгaдaлa йому стерегти курчaт! Всі воронівські хлопці, мaбуть, уже подaлися до річки. Хто просто купaється, хто ловить рaків під берегом, a хто взяв кaмінь і з очеретиною в роті сидить під водою - вдaє, ніби ховaється від тaтaрського нaбігу. А Грицик, нaйліпший Сaньків товaриш, пaсе зa селом пaнські телиці. Себто лежить горілиць нa трaві і свистить до небa. Чи розшукує нa узліссі грушки гнилички. А він, Сaнько, мов мaлa дитинa, мусить пaсти курчaт. - Щоб вaм добрa не було, - стихa, aби не почулa мaти, буркотів Сaнько. - Шулікa б вaс схопив! Хочa йому й зaгaдaно оберігaти курчaт сaме від шулік. Щопрaвдa, Сaнько здогaдується, що спрaвa тут не в курчaтaх. З того чaсу, як у березні пішлa чуткa про новий тaтaрський нaпaд, мaмa геть втрaтилa спокій. Хочa не зa себе вонa боїться. Минулого року билaся поруч з воронівськими чоловікaми. Кaжуть, що порішилa тоді aж трьох тaтaр-нaпaдників.