<span>Ми звикли називати себе й суспільство, до якого належимо, українською нацією. Ми пишаємося національною історією, творимо національну культуру, розвиваємо національну економіку... А що ж означає таке популярне сьогодні слово «нація»? Учені досі не змогли дати йому точне визначення, однак стверджують, що нація - це певний колектив людей, які мають спільне походження, спільну культуру і, найголовніше, спільну мову. </span> <span>Український народ має давню історію, він витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові. </span> <span>Однак найголовнішою його ознакою, що дає йому право називатися нацією, є мова - його найбільша духовна цінність, його суть, основа його буття. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію. Це найдорожчий скарб, переданий українцям сотнями й сотнями попередніх поколінь, виплеканий у давньому переказі, у народній пісні, у влучній приказці. Пригадаймо слова Панаса Мирного: «Найбільше і найдо¬рожче добро в кожного народу - це його мова. Ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». Народ без мови не існує, отже, плека¬ючи рідну мову, ми зберігаємо душу свого народу. </span> <span>Від покоління до покоління, долаючи численні перешкоди, українці розвивали народну й літературну мови. Адже вільне, творче слово - це душа народу. Якщо в народу відібрати його мову, він зникне, втративши культуру та історію. Ось як про це свого часу сказала Ліна Костенко: </span>
<span>Нації вмирають не від інфаркту, </span> <span>Спочатку їм відбирають мову. </span>
<span>Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше - перший крик немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній зойк прощання людини зі світом, дзвінкий сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, тугу чумаки в далекій дорозі і розпач кріпака на важкій підневільній праці, радість творчої праці та побратимської вірності і розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золото пшеничних ланів, багрянець світанкових заграв і срібло перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і плин тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації, і тихий шепіт шовкових трав, гіркоту поневірянь на чужині і від чуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті. </span>
<span>А Вкраїни ж мова – </span> <span>Мов те сонце дзвінкотюче, </span> <span>Мов те золото котюче, </span> <span>Вся давність і обнова - Українська мова. </span> <span>(П. Тичина) </span>
<span>Мова дається одвіку й довіку, це - спадкоємність не лише в межах роду, а й цілого народу. Українська мова - це святі скрижалі нашої нації, тому її слід берегти, пишатися нею, завжди пам'ятаючи про її значення, про її рятівну, цілющу, відроджуючу силу: </span>
<span>Ми з нею відомі усюди, </span> <span>Усе в ній, що треба нам, є, </span> <span>А хто свою мову забуде, </span> <span>Той серце забуде своє. </span> <span>Вона, як зоря пурпурова, </span> <span>Що сяє з небесних висот. </span> <span>І там, де звучить рідна мова, </span> <span>Живе український народ. </span> <span>(В. Сосюра) </span>
<span>Один давньогрецький філософ казав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Це дуже символічний вислів із глибоким змістом. Якими побачать українців інші народи, залежить від самих українців. Ми хочемо бути багатомовними та освіченими, хочемо, щоб про нас знав увесь світ. Для цього ми маємо засвітитися любов'ю передусім до рідної мови як до найсвятішого скарбу нашої нації. </span>
Однажды князь Олег спросил у волхвов и кудесников (древнерусских языческих священнослужителей и предсказателей): «От чего я умру?». И один кудесник ответил ему: «Князь! От коня твоего любимого ты умрешь, на котором ты сейчас ездишь, – от него тебе предстоит умереть!».
Олег подумал и ответил: «Так никогда же не сяду я на этого коня и даже не буду видеть его». Князь велел кормить коня отборным зерном, но не подводить его к себе. И не видел Олег своего любимого коня несколько лет, до самого греческого похода. Возвратившись из похода в Киев, Олег вспомнил о коне, призвал к себе конюшего и спросил: «Где мой бывший конь, которого я велел беречь и кормить?». Конюший ответил: «Он уже умер». Тогда Олег начал смеяться над кудесником и бранить его: «Волхвы и кудесники вечно лгут. Конь уже умер, а я жив, поеду я и посмотрю на его кости».
Когда князь приехал на то место, где лежали конские кости и череп, он сошел с лошади и наступил ногой на череп, говоря: «Так от этого черепа мне предстоит умереть?». И тут выползла из черепа ядовитая змея и укусила Олега за ногу, отчего князь заболел и вскоре умер.
— у граматиці — який стосується категорії особи: особові закінчення,
особовий займенник
<em>Черговий доповів, що на кордоні спокійно і що особовий склад застави слухає концерт</em>
4. Діловий - стос. до діла; добре підготовлений, досвідчений, працьовитий. <em>Диспетчер був людина ділова, досі він нічого не наплутав, і Семен Ларивонович на цьому заспокоївся </em>
Діловитий - працьовитий і знаючий; Зайнятий справами; заклопотаний <em>Межею йшла жінка задумлива й діловита</em>
5.Тактичний — який стосується способів і прийомів досягнення певної мети (тактики): з тактичних міркувань;
— який стосується підготовки і ведення бою: тактичний прорахунок
призвів до втрати позицій.
<em>Ніхто не знав, що ці обережні зальоти були звичайними тактичними заходами у тій великій стратегії кохання, яка підказується самою матір’ю природою</em>
Тактовний — який має такт — почуття міри у поведінці, вчинках: тактовне зауваження.
<em>Я оцінив його делікатність. Що не говори, людина тактовна, вміє сказати слово, доторкується до живої рани обережно</em>