Розкажіть про життя Лиса Микити. Чому полювання Лиса завжди було вдалим? Які риси характеру йому в цьому допомагали?Яка подія різко змінила його життя ? <span><span>Чому мешканці лісу так швидко повірили йому?</span>
</span><span>Чи змінилося щось у житті звірів, коли царем був Лис Микита?
</span><span><span>Яке покарання отримав </span></span> Лис Микита?Особисті враження від твору.
На ранок коли він прокинувся лось побачив як зацвіли білі підсніжники і білий сніг стаяв на очах. Лось посміхнувся та побіг милуватися краєм.
(Обережно мобути бути помилки!!)
Главные : Федько,Толя,Стьопка,Спирка
Другорядные: Мама Папа Толи, Мама Папа Федька
<span><span>1. </span>Ішов справді парубок. На
перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух
тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов
стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс
невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице
довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі
широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна
зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже
палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість
і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...</span>
<span><span>2.</span>На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на
широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи
далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою
ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а
тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, —
видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла,
хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.</span>
<span><span>3.</span>А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве,
головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти
жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те!
дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий,
ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа,
або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак
розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...</span>
<span><span>4. </span>Виродок іде<span>! — кричить, забачивши<span> здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток!
— підхопить другий. — Ходім до нього!</span></span></span>
<span><span>5. </span><span>Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од
товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою,
гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали
хвилю горою — з самого споду до верху.
</span></span><span><span>6. </span>Закипіла
в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив;
зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна.
Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався
десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб,
поставив у току: отакі скирти понавертав!<span>
<span>Дивуються
люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб
вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема.
Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив
корову на ярмарку.</span></span></span>
Козаки посхоплювалися, як тільки на світ стало заноситися. Вони помолились і взялися ховати вбитих товаришів. Яма вже від учора була готова. Позносили козачі трупи й поскладали рядком. Кожен попрощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву, і тепер їх обережно складали на дно ями, так обережно як мати кладе скупану дитину в колиску. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили і почали мовчки жменями насипати землю. Кожний козак укинув бодай грудку землі