<span> мого батька був невеликий маєток у Ноттінгемширі. З п'ятьох його синів я народився третім. На чотирнадцятому році мене віддали до коледжу в Кембріджі<span>[1]</span>. Там я пробув три роки і вчився дуже старанно. Та в батька, чоловіка небагатого, не стало коштів тримати мене там довше. Тому через три роки мені довелося піти в науку до видатного лондонського хірурга містера Бетса<span>[2]</span>, у якого я вчився чотири роки. Вряди-годи батько присилав мені трохи грошей, і я витрачав їх на книжки з мореплавства та пов'язаних із ним галузей математики, бо весь час мріяв стати моряком і вірив, що рано чи пізно, а мені пощастить здійснити цю мрію. Скінчивши навчання в містера Бетса, я приїхав до батька і дістав од нього, дядька Джона й декого з родичів сорок фунтів стерлінгів готівкою та ще й обіцянку давати тридцять фунтів щороку на моє утримання в Лейдені<span>[3]</span>. Там я протягом двох років і семи місяців вивчав природознавство, бо знав, що воно стане мені в пригоді під час майбутніх подорожей.</span><span>Повернувшися з Лейдена додому, я за рекомендацією мого доброго патрона, містера Бетса, найнявся на корабель «Ластівка», що ним командував капітан Абрагам Пеннел. Я проплавав на цьому судні три з половиною роки і побував за той час у Леванті<span>[4]</span> та в інших краях. Повернувшись до Англії, я вирішив улаштуватися в Лондоні. До цього заохочував мене мін патрон, містер Бетс, що порекомендував мене багатьом своїм пацієнтам. Я найняв частину невеликого будинку на вулиці Олд-Джюрі, за порадою друзів одружився з міс Мері Бертон — другою дочкою містера Едмунда Бертона, власника панчішної крамниці на Ньюгетській вулиці. Бертон дав за дочкою чотириста фунтів посагу.</span>
Я незнаю украинский но так поняла что нужен стих со словом снежинка
– Хто сніжинки
Робив ці?
За роботу
Хто відповідальний?!
– Я! – відповів Дід Мороз
І схопив мене
<span>За ніс!</span>
Чтобы создать атмосферу таинственности, нарастающей тревоги, автор использует художественные детали. К ним относятся эпитеты (тайная робость, мертвое молчание, трепетный огонь), метафоры (страх туманит очи, робость волнует грудь, свечка льет сиянье).
Если привык человек к злу — он его и считает своим нормальным и естественным состоянием, а добро ему кажется чем-то неестественным и непосильным. Если же человек привык к добру, то уже делает добро не потому, что надо его делать, а потому, что он не может этого не делать, как не может человек не дышать, а птица — не летать. Человек, добрый умом, утешает прежде всего самого себя. И это совсем не эгоизм, это истинное выражение бескорыстного добра, когда человек вовремя пожалеет, этим он несет духовную радость тому, кого жалеет. Добро истинное всегда глубоко утешает того, кто соединяет с ним свою душу. Нельзя не радоваться, выйдя из мрачного подземелья на солнце, к чистой зелени и благоуханию цветов. И в этой радости будет человек спасен от зла, надо только вовремя пожалеть человека.
Нам жизнь дана, чтобы любить,
Любить без меры, без предела,
И всем страдальцам посвятить
Свой разум, кровь свою и тело,
Нам жизнь дана, чтоб вовремя жалеть
Униженных и оскорбленных,
И согревать и насыщать
Нуждой и скорбью угнетенных.