«Шевченко – наш сучасник», – звикли казати ми, але небагато хто розуміє, що власне значить цей вираз.Сьогодні деякі люди ставляться до літератури скептично. Мовляв, застаріли ці пристрасті, а час, про який йдеться в літературних творах, давно минув. Це помилка думати так, і дуже серйозна помилка! В українській літературі існує багато чудових авторів, творами яких зачитується чимало людей. І, мабуть, одним із перших тут треба назвати нашого Кобзаря.Твори Тараса Григоровича Шевченка, на мій погляд, не застаріють ніколи: надто вже палка душа, осяяна світом могутнього розуму, стоїть за ними. Кобзар володів даром пророцтва: як інакше можна пояснити деякі з його віршів? Узяти, наприклад, поезію, де Шевченко звертається до всієї української спільноти: «І мертвим,і живим, і ненарожденним...» . Кожна фраза, кожне слово тут, як опік. Дійсно, у цьому творі чується живий голос Кобзаря, який звертається водночас до всіх і кожного зокрема. А «Гайдамаки»? Сторінки цієї поеми перегукуються з подіями XX століття – громадянською та другою світовою війною. Якщо ж перечитати цикл віршів «У казематі» , то також виникають історичні паралелі з певною добою в нашій історії. І подібних прикладів можна навести багато. Та хіба лише історичними паралелями вимірюється сучасність Шевченкового слова?Хтось із іноземних дослідників зауважив, що більше ніде йому не доводилося бачити такого ставлення до поета. Шевченко став пророком нашого поневоленого народу. Кожен українець вірив у те, що Кобзар і після своєї смерті любить, жаліє і вчить його.У незалежній Україні зроблено все, щоб віддати Кобзареві всю шану, повернути поету чималий народний борг. Сьогодні ми знаємо дуже багато про життя і творчість Тараса Григоровича. Нам відомо, що Шевченко не був ані святим, ані людиною, зануреною у надхмарні світи. Він був людиною розумною, інтелігентною та обдарованою. А життя Кобзаря можна вважати мірилом нашої історії.Гортаючи сторінки Шевченкового «Кобзаря», ми маємо змогу замислитися й над власним життям. Сучасність заповнює нас, але ми ані на мить не забуваємо, чиїми сучасниками ми є. Так, бути сучасником Кобзаря – це велика честь.
Художники – хранители истории, отображающие многие события на своих картинах. Трагедия, случившаяся с древним городом Помпеи в результате извержения Везувия, получила свое отражение на полотне Карла Павловича Брюллова.
Ужас охватывает зрителя, увидевшего эту работу. Несчастные люди, обреченные на гибель в панике бегут, не разбирая дороги, матери судорожно прижимают к себе детей, кто-то тащит на себе тех, кто не может самостоятельно спасаться, раненых и стариков. В каждом лице, в каждом взгляде читается отчаяние, боль и страх от понимания скоропостижной и неизбежной смерти. Лошади встают на дыбы, сбрасывая наездников. На каменных плитах уже лежат первые жертвы.
Все это происходит на фоне серого города охваченного ярко-красным разгневанным огнем, пожирающим все вокруг своими пылающими языками. Небо застилают то ли грозовые тучи, то ли дым, поднимающийся из жерла вулкана.
К.П. Брюллов с удивительной живостью передает чувства, героев изображенных на картине. Он тщательно прорисовывает каждую деталь, поскольку каждая несет в себе огромный вклад в общий образ. Эта работа не может оставить равнодушным ни одного человека. Любой, рассмотрев ее внимательно, почувствует в душе некоторое смятение, волнение и грусть.
Всм из какого ты скажи что за произаедение
"Видит око..." - о чём-то недостижимом, неосуществимом.
<span>Дорого, да мило..." - О разнице в цене и качастве, шорошее дешёвым не бывает. </span>
<span>"Делить шкуру..." - заранее распределять, делить ещё не полученную прибыль. </span>
<span>"Близок локоток..." - о невозможности достижения какой-то цели. </span>
<span>"Мал золотник..." - о чём-то незначительном с виду, но ценном. </span>
<span>"Погрузившись в в мечты о том, какие дивиденты принесут им недавние вложения, компаньоны принялись делить шкуру неубитого медведя"</span>