<span>Анидаг - один их самых ярких и запоминающихся персонажей в сказочной литературе.
</span> Слугу Анидаг звалила Бар
Имя Анидаг наоборот - <span> Гадина.
Яло узнала о подземном ходе,подслушав разговор Анигад и Нушрока
</span><span> Анидаг неканоническая(это было примечание автора)</span>
П'єса норвезького письменника-драматурга Генріка Ібсєна «Ляльковий дім», можна сказати, є самою відомою із його,творів в нашій країні. Дія п'єси відбувається в другій половині XIX ст. Відображені в ній події спираються на реальні, що мали місце в родині письменниці Лаури Кілер, знайомої Ібсєна.Коли починаєш читати твір, то і благополучний красивий дім, і його мешканці, і їх життя — все це зовсім не здається ляльковим чи вигаданим. Тут кипить життя і вирують справжні пристрасті. Та чим далі заглиблюєшся у вир подій, стаєш свідком непростих родинних відносин, починаєш відчувати і зверхність почуттів, і нещирість стосунків. З добрими намірами Нора вдається до брехні. Чому? Вона хоче допомогти хворому чоловікові, та не хоче турбувати хворого батька, тому за підробленим векселем отримує гроші в банку. Потім, відмовляючи собі в усьому, поступово виплачує борг потай від чоловіка. Мені здається, ця ситуація фальшива і неправильна: якщо чоловік і дружина кохають одне одного, то між ними не має бути секретів. Очевидно, Нора не відчувала щирості в почуттях чоловіка, якщо боялася йому зізнатися. Так і вийшло. Дізнавшись про все, Хельмер, який тільки недавно називав свою жінку пташкою та білочкою, вже називає її злочинницею, що зруйнувала його життя, не зважаючи на те, що Нора старалася для нього. Чому ж він не хоче зрозуміти свою «лялечку»?Бо він завжди ставився до неї як до своєї власності, ляльки, іграшки, і ніколи не вважав її особистістю. Нора пронизливо починає розуміти своє становище — колись вона була лялечкою-донечкою.для тата, тепер вона лялечка-дружина... вона розуміє, що навіть до своїх дітей ставиться, як до ляльок. У кінці п'єси Нора вже перестає бути «лялькою», «соловейком», вона на повний голос говорить про свою людську гідність, про своє право бути людиною. Це несподівано для Торвальда, бо конфлікт благополучно закінчився і «лялечка» має зайняти своє звичайне місце.<span>Дійсно, дім Хельмерів ляльковий, бо він побудований на нещирих стосунках, брехні, непорозумінні. Такі конфлікти Г. Ібсен виніс на Сцену. Письменник не побоявся заговорити про становище жінки в тогочасному суспільстві, про її право на власну точку зору, про її рівні права з чоловіком. Це було зовсім новим для норвезької та й для усієї світової драми. Ібсен почав будувати новий театр, куди глядач мав прийти не відпочивати, а думати. І ще одна особливість Ібсена — він залишає фінал відкритим. Так до кінця й не зрозуміло — то пішла Нора чи ні? Двері тільки причинені й через них видніється дитяча кімната. Можливо, Нору зупинить її материнський обов'язок? Я думаю, автор хотів закликати глядачів до участі в обговоренні проблеми. Хай дискутують, сперечаються, але тільки не помирають духовно, хай не будуть пасивними! Здається, Ібсену це вдалося. Він підняв голос за вільну людину, за те, щоб ніхто не був просто іграшкою, лялькою в чужих руках, щоб суспільство складалося не з «лялькових», а справжніх, міцних осель, де панують кохання і щирість, взаєморозуміння і повага.</span>
Жил-был ворон. Был он не дурак, да не шибко чтоб умный. Служил он при дворе у льва секретарем. И отец его был секретарь и дед. «Богатство ум рождает! - говорил ему птенцу отец-ворон – Коли ума в жизни понабраться хочешь, деньгу иметь надо. А деньга у нас из жалованья берется. А жалованье тем больше, чем чин выше. А при высоком чину, стало быть, и богатство, и ум, и почет будут. Так что ,сын, клювом не щелкай.» Запомнил сын отцов завет на всю жизнь, и клювом ни разу не щелкнул.
Мечтал ворон о богатстве несметном да об уме великом, и кой-какие поручения выполнял: прошеньице ворон напишет да и вся служба. Жил он себе не тужил, в потолок поплевывал да думкой тешился, вдруг узнал, что приятеля его тетерева в чине повысили. Крепко ворон задумался «За что это его повысили? Чего он такого сделал? Он же глухой как пень! Да ему пока растолкуешь, что сделать надо, уж ночь наступит. То ли дело я! Я цельный день в трудах: то чернила свежие наливаю, то перья по столу разложу! А иной раз и под диктовку записываю! И за что его, а не меня пожаловали?!». Думал ворон, и выходило, что он со всех сторон обделен и добротою, и милостию начальников своих. Осердился ворон на всех и начальника несправедливого своего , и на министра чернильно-бумажного ведомства, и на льва, а пуще всех на тетерева. Выспрашивать начал его:
- За что это тебя, дружок, пожаловали? -Да я и не знаю – буркнул тетерев.
-Быть такого не может, чтоб ты чего-то не знал, братец. Поди обманываешь? -Да я не ведаю.
Пытал ворон битый час тетерева, а тот не сознается все ухает, не знает мол. С тех пор слова тетереву не скажет. Осердился ворон пуще прежнего, не на шутку обиду затаил. Не почуял он, так как званья низкого был, жалованье небольшое имел и глуп был, что тетерев не по своей воле в чин новый вошел. Кипел ворон злобою, на тетерева, друга старого, даже не взглядывал, а только накаркивал шепотом ему. Не прошло и месяца как ворону званье пожаловали. Рад был ворон, думал: «Ну вот ты и попался ,братец тетерев, я то уж тебе спуску не дам, я то уж в начальники твои выбьюсь, тебе то задам жару!». Но рано он радовался, в звании они с тетеревом равны стали.
Жил так ворон, злобу копил, да так сердился, что не заметил, как делом занялся: стрижат, что в подчинении были, гонять стал, да так что с них по семь потов сходило. придумал, приказы да грамоты заранее записывать, а как понадобится, вписать кого надо и что с ним сделать надобно. Трудился он усердно, а пыхтел еще пуще да так, что начальник его, в кибинете отдельном сидевший, услыхал, да призадумался: «Эк, какой труженик, надобно ему будет кибинет пожаловать.» Так и сделал, получил ворон кибинет и званье новое. А проситить товарища и не думал, злился всё. Думал он сначала, начальником стать над тетеревом – стал, работой нагрузил так что бедняга ухал поминутно. Тешился над беднягою: «Неповадно будет! Я то уж тебе не спущу!». А сам тоже рук не покладал. И служил усерднее, стало быть, от злорадства сил поприбавилося ему. Шли так годы, уж ворон у министра филина заместителем стал, сам лев за прилежность его отметил и повелел: « Шобы завтрева яму награду!» . Потом филин на пенсию ушел, а ворон на его место, министром, стал. Работа у министра не пыльная, сиди рядом со львом, да что ему в голову взбредет: записать аль порисовать бумагу подай, а потом печать поставь. Сидел ворон бездельничал, да про тетерева не забывал, всё козни думал, а потом вспомнил, что лев-то царь зверей, и попросил:
-Не велите казнить, царь батюшка , велите слово молвить. -Чаво тебе? -Преступника я нашел государственного. -Чаво! Кто? Казнить немедля!
Указал ворон на тетерева. Тот же день к столу царскому подали жаркое из тетерева. Рад был ворон, отмстил дураку. «Нечего было вперед меня лезть!». Прошло время немного, задумался ворон: «Почему же того дурака званьем-то пожаловали?», думал ворон понять не мог. Решил филина испросить, за что таких лентяев жалуют, а тот говорит «Лев указ издал, давным-давно, мол кажного кто работает давно при нём званьем жаловать.» Сконфузился ворон, обозлился на всех, да понял, что без толку злится. Сам виноват, что сто лет в обед, а нету у него ни семьи, ни друзей. Было у него жалованье да чин только.