Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>
Исполняя волю государя, поскакал Платов в Тулу, которая славилась оружейными мастерами. Оружейники взялись исполнить приказание, но попросили донского атамана оставить им блоху на несколько дней. Сколько Платов не выпытывал, они не сказали ему, что придумали. Ничего не добившись, атаман отправился на Дон, оставив удивительную блоху тульским мастерам.
Глава 6
Когда Платов уехал, три самых искусных оружейника, среди которых был и «косой левша. На щеке пятно родимое, а на висках волосья при ученье выдраны», отправились прочь из города. Люди стали гадать, куда они пошли. Многие подумали, что мастера ничего не придумали, и, чтобы избежать наказания, решили скрыться, прихватив с собой царскую табакерку.
Глава 7
Мастера отправились в город Мценск Орловской губернии, чтобы попросить совета у иконы Николая Чудотворца. Помолившись, вернулись они к себе в слободу и заперлись в доме Левши. Соседям было очень любопытно, что делают мастера. Под разными предлогами они пытались выманить троих оружейников из дома. Но, ни одна попытка не увенчалась успехом. Мастера никому не открывали и ни с кем не разговаривали, работая днём и ночью.
<span>
Подробнее: <span>http://obrazovaka.ru/books/leskov/levsha#ixzz54YeK5yQt</span></span>
Белая берёзка,
У окна стоит,
Белыми серёжками,
За окном всех веселит!!
Белая берёзка,
За окном стоит,
Головой ветвистой,
К нам весну прикатит!!