<span><span>Рік написанняТвірТематика</span><span>1924 р.П’єса «97»Відображення трагічних подій голодомору в Україні</span><span>1925 р.П’єса «Комуна в степах»Пошук селянською біднотою нових шляхів у житті</span><span>1925 р.Сатирична комедія «Отак загинув Гуска»«Табір міщанський, трухлявий, огидний, ой як тебе ненавидю я!» (М. Куліш). Осуд міщанства, переродженців</span><span>1926 р.Комедія «Зона»Осуд міщанства, переродженців</span><span>1927 р.Філософська драма «Народний Малахій»Виступ проти сталінського тоталітаризму</span><span>1929 р.П’єса «Мина Мазайло»«Вибравши для комедії «Мина Мазайло» тему — міщанство і українізація, я в першу чергу звернув свою увагу на криштально витриману ідеологічну установку п’єси...» (М. Куліш).</span><span>1929 р.Ліро-епічна драма «Патетична соната»Своєрідна трилогія про життя українського села 20 — початку 30-х рр. XX ст.</span><span>1930 рП’єса «Прощай, село»Показ українського села 1919-1930 рр.</span><span>1933 р.Соціальна драма «Маклена Граса»Показ життя буржуазної Польщі, трагічної долі дівчини-підлітка, яку обставини зробили вбивцею</span></span>
Жив на світі тигр. Та був він самотнім. Через хижацьку натуру він ні з ким не спілкувався. Він вважав, що кожен хижак має бути суворим та непідступним. А для того, щоб ніхто до нього не приходив, гарчав на кожного, хто проходив поряд. Проте одного літнього дня в його хату завітала маленька дівчинка Марічка. Як же здивувався тигр, коли маленька дівчинка не злякалась його!
Вона сказала, що їй дуже шкода, що у нього немає друзів і принесла йому чарівний напій. Дівчинка була чарівницею. І як тільки тигр випив зілля, то перетворився на добродушну кицьку. Тепер ніхто міг його не боятися. Проте побувши у чужій подобі, тигр зрозумів, що потрібно залишатися тим, ким ти є. А набути справжніх та вірних друзів можна навіть якщо ти хижак. Бо друзі завжди цінують тебе не за зовнішність, а за внутрішні якості. Перестав тигр гарчати на всіх та з’явилось у нього чимало товаришів, у тому числі і дівчинка Марічка.
Зовнішність Климка: «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути»
Риси характеру Климка: а) щирий, добрий, працьовитий; б) мужній, вольовий; в) благородний, чуйний, уважний, турботливий г) винахідливий.
Прагнення Климка а) прагнення навчитися; б) відповідальний за доручену справу; в) шанобливе ставлення до дружби
<span>Kохання… Це дивовижне
почуття завжди хвилювало людей, кликало на подвиги в ім’я коханого чи коханої.
Тому й не дивно, що видатний український письменник, майстер психологічних
новел, береться за перо, щоб написати історію одного кохання, кохання гуцульських
Ромео та Джульєтти. Іван Палійчук і Марічка Гутенюк — діти природи з вічною і
вірною любов’ю до гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі», до
смерекових чорних лісів «з їх синім диханням», до ясної зелені царинок, «що,
мов дзеркала, блищали в рамах дерев», їхнє чарівне кохання йде від дивовижних
міфологічних вірувань гуцулів, від своєрідного розуміння таїн природи. Для них
«весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І їхнє
кохання здається казкою, одночасно живою, близькою і зрозумілою усім людям.</span>
Виросло воно серед
тяжкого духу ворожнечі, що оточували дітей двох родів з самого дитинства.
Криваві бійки, які дуже часто закінчувалися трембітанням трембіти, «оповіщаючи
горам і долам про смерть», не змогли закреслити в серцях полум’я чистого
кохання, яке ніжно оберігала сама природа. Вона навіювала чарівні пісні
Марічці, і вони, здається, «гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у
купелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах». Природа дарувала
Іванові дивовижну гру на флоярі, і мелодії для своєї гри він чув серед гір,
лісів, річок, він чув від самого шезника. Не могло не зрости серед цього
царства природи велике полум’я кохання, об’єднуючи душі, шо тягнулися усе своє
коротке життя до живого, до прекрасного.
Невеселою була розлука
двох кохаючих сердець, але є у життя свої правила. Потрібно було Івану йти у
найми на полонину. А в цей час смерть забрала кохану туди, куди немає ніякої
стежки. І здається, якщо б вона була, побіг би туди Іван, щоб навіки з’єднатися
з Марічкою. «Великий жаль вхопив Івана за серце». Зруйновано всі мрії, усі
надії. Пішов він • якнайдалі від людей, і усі вважали, що загинув він від
великого жалю. А молоді дівчата склали пісню про велике кохання, яке стало
більше, ніж смерть. Але ні, на сьомий рік з’явився Іван і навіть одружився з
Палагною. Головним стали — господарство, маржинка… Проте кохання ніколи не
вмирає, і серед турбот ґаздівства злітав до нього знайомий голос:
<span>- Ізгадай мні. мій
миленький,
- Два рази на днину,
- А я тебе ізгадаю
- Сім раз на годину.</span>
А одного разу Іван її
побачив — Марічку, свою кохану. Так. він розумів, що це нявка, але не хотів у
це вірити, бо вело його кохання. Знайомий голос, знайомий стан кликали у гущину
лісу. Й Іван ішов, бо бачив тільки свою Марічку. Він навіть рятує її від
чугайстра, йдучи з ним у танок. І грає ту мелодію, шо чув від щезника. Кохання
робить дива. Людина забуває, що бачить перед собою нявку, що вона веде її на
смерть. І смерть приходить, забираючи Івана у страшну безодню, але не вмирає
кохання, яке більше, ніж життя, більше, ніж смерть.
Є на світі дивовижна
природа, але й є на світі дивовижне кохання, яке не закінчується зі смертю, а
продовжує жити у серцях людей, у піснях, у згадках. Своїм твором «Тіні забутих
предків» М. Коцюбинський возвеличує чарівне почуття — кохання, нагадуючи людям,
що воно головне у житті, що тільки воно зігріває серця, що тільки воно світить,
як провідна зірка. І світитиме завжди!
<span> </span>