Хлопчик обділений увагою, материнською турботою та батьківською опікою, а батько вважає приблизно так: «…десятирiчного сина, що народився надто пiзно i, – Бен розумiв десь у глибинi душi, – чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять рокiв розумiв, що мати ним не цiкавиться, а батько – стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, рiзка й небагатослiвна в тi лiченi хвилини, коли вони бували разом.» З цього ж уривку ми маємо можливість дізнатись, що дружніх стосунків між батьком та сином немає, вони абсолютно чужі одне одному люди.Навіть коли Деві чогось боїться, він не подає виду, а, навпаки, намагається побороти свій страх та цікавиться будь-чим новим: «Маленький “Остер” нещадно кидало в розпеченому повiтрi то в один, то в другий бiк, але переляканий хлопчина все ж не губився i, вiдчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авiагоризонт.»Головний герой відрізняється від пересічних дітей практично всім, навіть голосом: «…вiдповiв хлопець тихим i несмiливим голоском, не схожим на грубуватi голоси американських дiтей.»Деві перебуває в постійному напруженні та дуже боїться власного батька: «Коли вiн про що-небудь запитував батька, голос його зразу ставав сумним: вiн наперед чекав рiзкої вiдповiдi. Тепер хлопчик уже й не пробував розмовляти i мовчки виконував те, що йому наказували.»Зміна думки батька про сина в екстремальній ситуації: «”Вiн, здається, хлопець розвинутий”, – подумав Бен, дивуючись чудному напрямку своїх думок. Цей хлопець iз спокiйним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий i навiть невгамовний характер. Але блiде, трохи широкувате обличчя виглядало зараз нещасним.»Хлопець бере на себе відповідальність, аби врятувати життя батькові. Батько пишається сином:«Отже, Девi все-таки запам’ятав, що треба вирiвняти лiтак, держати потрiбнi оберти мотора i швидкiсть! Вiн це запам’ятав. Славний хлопчина! Вiн долетить, Вiн впорається! Бен бачив рiзко окреслений профiль Девi, блiде обличчя з темними очима, в яких йому так важко було щось прочитати.»У фіналі твору перед нами постає картина об’єднаної родини. Ми розуміємо, що у хлопчика зміниться доля та життя стане набагато кращим. І головне те, що врешті-решт у Деві з’явиться люблячий батько: «Йому, Бену, тепер потрiбне буде цiле життя, цiле життя, яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у цi свiтлi очi, на трохи випнутi вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирiшив, що заради нього вiддасть усе. На це варто витратити час. Вiн уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пiзно вiн до нього добереться. Останнiй дюйм, який роздiляє всiх i все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи – обов’язок льотчика, а Бен був же колись зовсiм не поганим льотчиком.»
<span>Бывае, у галаву прыйдзе думка: навошта людзі спаваюць, танцуюць,
складаюць вершы? Навошта патрэбна мастацтва? Ад яго няма ніякай
практычнай карысці. Будаўнік пабудаваў дом, тут усё зразумела, у ім
будуць жыць людзі. Але вось паэт склаў вершы, яны знаходзяцца на паперы,
а людзі ідуць сваёй дарогай, не зважаючы іх, быццам гэтых вершаз няма і
не было.
Адказ заключаецца ў тым, што людзі разумеюць адны і тыя ж рэчы
па-рознаму. Напрыклад, ідзе снег, таму мама апранае сваіх дзяцей цяплей,
мецеаролаг мерае глыбіню снежнага покрыва, дзеці бяруць санкі, лыжы і
бягуць на вуліцу. А паэт становіцца больш уважлівым і з гэтага снегу,
паветра, з жыцця іншых людзей, з самаго сябе здабывае некалькі радкоў.
Мастак спаборнічае са снегам. Ён бярэфарбы, паперу і малюе белыя
прасторы, залатыя сонечныя праменні на палях. І калі-нікалі здараецца,
што мастак перамагае снег. Ён прыбаўляе да прыгажосці прыроды сваё
сэрца, і людзі спыняюцца перад карцінамі, зачараваныя. Ад гэтых
намаляваных фрагментаў ім чамусць становіцца лепш жыць.
Пэўна, людзі не могуць без гэтага існаваць. Галодныя і сытыя, бедныя і
багатыя, несправядліва пакрыўджаныя і акружаныя каханнем - усе яны ўвесь
час цягнуцца да мастацтва. Рэальнае, штодзённае жыццё пераходзіць на
паперу, на кінаэкран, на нотны ліст праз рукі і душу аўтара і
атрымліваецца прыгажосць.
Я лічу так: мастацтва не корміць і не поіць чалавека, але нейкім
незразумелым чынам робіць яго шчаслівым.
</span>
Археол. кул-ра эпохи раннего жел. века (VII-III вв. до н. э.). Была распространена гл. образом на терр. Центр. Казахстана. Названа по урочищу Тасмола в Павлодарской обл., где раскопан типичный для этой кул-ры могильник. Погребальные сооружения Т. к. обычно состоят из большого кургана и примыкающего к нему малого, от к-рого отходят на В. «усы» — две кам. дугообразные гряды дл. от 20 до 200 м. Основание кургана заключает в себе погребение в овальной яме, перекрытой кам. плитами. Под насыпью малого кургана находится конский скелет и глин. посуда. В ранних курганах (VII-VI вв. до н. э.) у ног погребенных помещены конские и бараньи головы. Инвентарь: бронз. наконечники стрел (втульчатые двуперые и черешковые трехперые), кинжалы с бабочковидным перекрестьем, стремечковидные удила и пр. Для более позднего периода (V-III вв. до н. э.) характерны бронз. втульчатые трехперые наконечники стрел, кольчатые удила и др. Племена Т. к. были кочевыми скотоводами, владели высокой техникой обработки кости и металла. Для прикладного иск-ва характерен «звериный стиль