Особливо жорстокою, неочікуваною, страшенною у своєму перебігу та наслідках є Друга світова війна.
Інтелігенція, зокрема письменництво, не могла залишитися осторонь величезної трагедії людства в цілому та окремих народів. Чимало письменників пройшли війну, брали участь у боях, втрачали близьких та друзів, були свідками жахливих родинних історій розлучень та щасливих єднань. Багато віршованих та прозових творів митців з різних куточків світу відобразили горе, кров, сем, злість, сльози – усі атрибути війни.
Кожна воююча країна виголошувала надто гучні речі, зависокі ідеали та священі інтереси прагла боронити, саме тому багато хто не одразу відкрив анти людяність війни та брехливість воєнної пропаганди. Одразу проти кровопролиття висловлювалися Стефан Цвейг та Бертольд Брехт. Письменники Ернест Міллер Хемінгуей, Уільям Фолкнер, Еріх Марія Ремарк пройшли Першу світову війну і «оцінили» всі жахи мілітаризму та військової агресії. В своїх творах вони показують біль втрат та відчай людей, відсутність будь-якої надії на нормальні умови існування, звичайне людське життя. Фронтовики, вірячи в певні ідеали, проходили війну, але повністю зневірячись у своїй правоті не могли знайти спокою у повоєнні часи. Так народилася генерація «втраченого покоління».
Пауль Целан у своїх збірках про війну висвітлює увесь спектр переживань, які завдає людині невизначене завтра, втрата близьких або постійна загроза життю рідни. «Останнім актом історії» називає поет війну і чекає на Страшний суд після неї.
Генріх Белль у своєму «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…», як і в інших творах показує звичайну людину на війні, жертву обставин та часу, в якому випало жити. Герої – звичайні солдати, які не знайшли внутрішньої сили повстати проти фашистської системи, і тепер постійно страждаючі від причетності до горя інших.
Письменник не тільки засуджує фашизм, але й будь-яку війну, як прояв насильства над людиною.
Багато інших письменників та поетів всього світу різко засудили у своїх творах Другу світову війну та несли гасло не допустити ніколи більше подібних трагедій.
Gbchdnfvyfhsshsdsdsauykvyysdusmkbkmbrifdbxjbr
3 брата и 1 сестра, отправились на рыбалку. Они не взяли малыша потому что малыш был мал,с ним осталась сестра. А мальчики пошли на рыбалку. После рыбалки они вернулись домой и принесли много рыбы.
На лесном кордоне жили мальчик с дедом. Женщин здесь было три: бабка, жена объездчика Орозкула, главного на кордоне человека, дедова дочь - тетка Бекей. Была еще жена Сейдахмата, подсобного рабочего. Тетка Бекей - женщина, самая несчастная на белом свете, так как у нее нет детей. Орозкул спьяну бьет ее за это.Таковы основные герои рассказа, который написал Чингиз Айтматов.
"Белый пароход". Дед Момун Расторопным Момуном прозвали деда Момуна. Такое прозвище он получил за неизменную приветливость, а также готовность услужить. Работать он умел. А Орозкул, зять его, хоть и считался начальником, в основном разъезжал по гостям. Момун держал пасеку, ходил за скотом. Чингиз Айтматов отмечает, что он был весь в работе с утра до вечера, всю жизнь, но так и не научился заставить уважать себя. Мечта мальчика Ни матери, ни отца не помнил мальчик. Он не видел их ни разу, но знал, что отец его служил на Иссык-Куле матросом, а мать уехала в какой-то далекий город после развода. Любил взбираться мальчик на соседнюю гору и в смотреть на Иссык-Куль в дедов бинокль. На озере ближе к вечеру показывался белый пароход.
Красивый, мощный, длинный, с трубами в ряд. Повесть Айтматова "Белый пароход" названа в честь этого корабля. Мальчик хотел превратиться в рыбу, с одной лишь своей головой, большой, на тонкой шее, с оттопыренными ушами. Он мечтал, что поплывет к своему отцу и скажет ему, что он его сын. Мальчик хотел рассказать, как живется ему у Момуна. Этот дедушка самый лучший, но вовсе не хитрый, из-за чего над ним все смеются. А Орозкул часто покрикивает.