Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>
1. Экспозиция: дом барыни.
2. Жизнь Герасима в доме барыни.
3. Барыня решает женить пьяницу Капитона Климова.
4. Привязанность Герасима к Татьяне.
5. Расставание с Татьяной.
6. Герасим находит Муму и выхаживает ее.
7. Барыня велит прогнать собачку.
8. Герасим прячет Муму от барыни.
9. Барыня велит убить собаку, Герасим обещает это сделать сам.
10. Герасим сдерживает свое обещание.
11. Герасим самовольно уходит из барского дома в деревню.
Немного,но всё же.
«Что посеешь, то и пожмёшь»
Госпожа Простакова – двулична. Она скользкий человек, ищущий выгоды во всем. Её нечеловеческое отношение к людям, презрение и слепая любовь к сыну Митрофанушке.
Воспитывая его как умея, Простакова забывает, что яблоня от яблочка не далеко падает.
Сын её наследует не только материнские гены, но и характер—бессердечье, двуличность , истинный сын своей матери, льстец и невежда. Вот что следствие дурного воспитания плохих родителей.
«Вот злонравия достойные плоды!» - подводит итог Стародум.
Жалкий мальчик, доведённый до крайности...Что-то серьёзное произошло между детьми, важное, раз они все так радостно набросились на него одного...Дети любят так утвердить себя, росаясь на того, кто слабее, беззащитнее, к сожалению...<span>То, что их много, придаёт им правоту в собственных глазах...</span>
он был сильным, умным. у герасима практически не было друзей, он всю жизнь служил при дворе. единственным его счастьем была его собачка - муму, которую ему пришлось утопить из-за гнева "сверху".