З давніх давен люди складали пісні, легенди, розповіді про своїх героїв-захисників. Вони оспівують величний вчинок героя, який врятував країну і таким чином став улюбленцем народу. Та пісні складались різні і про любов, і про війну, і про зраду. Тому на мою думку пісні про зрадника також були. В таких піснях зрадника висміювали і показували іншим, що це не правильно. Та герої завжди залишаються в серцях народу оскільки вони віддали життя за для держави, а зрадників ненавидять і забувають.
Москаль мене добре знає
Будем татар-турків бити
Яким я уявляю майбутнє Ванюшки (за оповіданням М.О.Шолохова «Доля людини»)Про страхіття Другої світової війни можна дізнатися з тих цифр, за якими стоять десятки мільйонів загиблих; можна дізнатися з кадрів кінохроніки воєнних років — побачити перетворені на руїни міста як у країнах, котрі намагалися поневолити фашисти, так і у самій поваленій Німеччині. Війні присвячено багато художніх фільмів, літературних творів поетів і письменників різних країн.Із перших рядків хвилює душу і, здається, залишається з тобою назавжди трагедія російського солдата Андрія Соколова, про яку розповів письменник Михайло Шолохов в оповіданні «Доля людини». Андрій Соколов доблесно воював, але були в його ратній справі і поразки. Він потрапив у полон, де переніс неймовірні страждання, але випробування долі подолав мужньо.Після війни, коли, здавалося, на нього чекало світле життя, нова трагедія звалилася на Андрія Соколова. Він дізнається, що вся його родина загинула. Замість родинного будинку — вирва від бомби. Але й на цьому випробування солдата не скінчилися. В останній день війни загинув його син. На білому світі він залишився сам як билинка в полі. Куди подітися? Андрій Соколов поїхав в Урюпінськ до приятеля. Там він працював водієм, і доля послала йому маленький промінь надії на зміни в житті. Андрій зустрічає на вулиці хлопчика-сирітку, на вигляд п'яти-шести років: «Такий собі маленький обідранець: личко все в кавунячому соку, замурзане, вкрите пилюкою, брудний, нечесаний, а оченята — як зірочки вночі після дощу!..» Зустрілися дві самітності — солдат, що зазнав скорботи, і хлопчик, чиє життя понівечила війна у такому юному віці.Хлопчик прихилився до Івана. Йому подобалося, що Андрій водить авто. Дороги, романтика — все це наповнювало душу дитини радістю. Але навколо була розруха, незрозумілим було майбутнє і хлопця, і самого Андрія, і сильнішими за будь-які кровні узи були слова Андрія Соколова, звернуті до Ванюшки: «Я твій батько...»Ось і хотілось би, відштовхуючись від цих слів, уявити майбутнє батька і сина, немов продовжити за письменника історію Ванюшиного життя. Цю історію неможливо відокремити від долі Андрія Соколова. Звичайно, були певні формальності, і прізвище Івана стало Соколов. Андрій, виховуючи його, прагнув, щоб хлопчик був пристосований до життя. Адже війна добре пом'яла солдата, підірвала його здоров'я. З Андрієм будь-якої миті могло статися щось лихе, і тому він поспішав навчити дитину різних корисних речей: він навчав Іванка грамоти, вміння обслуговувати себе, багато розповідав про техніку і навіть садив його під час рейсу собі на коліна, дозволяв керувати машиною.Андрій вчив сина бути мужнім, сильним, не розгублюватися у разі невдач, бути чуйним до чужого болю. Саме таким був Андрій Соколов. А потім Іван підростав, була школа, після якої він пішов у армію, і мабуть, став юнак військовим шофером. Потім у мирному житті Іван Соколов також був професійним водієм. Він обзавівся власною родиною, і коли народився син, він назвав його Андрієм...<span>Мені здається, що тяжка доля Івана, як і Андрія Соколова, невипадково пов'язані з дорогою. Дорога стала символом оновлення їхнього життя. Горе і втрати залишилися позаду, а попереду чекали зустрічі з добрими людьми. І тільки пам'ять зберігала сумні миті життя обох. А радість — вона була поруч.</span>
Ответ:
Протягом багатьох віків ще з самого початку існування життя українців було пов'язано з піснями. Пісні мали велике значення для людства:у свята та під час розваг.
Український народ укладав у пісню глибоке значення, обов'язково відбив у ній якусь подію. І тому пісні треба знати, бо вони завжди грали велику роль в житті людини
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас