Закипів [закип'ів] 7 б., 7 зв.
Звук [і] наголошений
[и] нашлижений до е
*після п знак як апостроф*
Колоссям [ колос':ам] 8 б., 7 зв.
Другий [о] наголошений
Перший [о] наближений до у
1. Вклонімося жінці, її материнській величності, її беззахисності і силі, яку не здолати. (Л.Забашта.)
2. Все залежить від людських зіниць: в широких відіб'ється вся епоха, у звужених — збіговисько дрібниць.(Л.Костенко.)
3. Відгодована злість, і хитрість, і закута в броню брехня атакують добро і щирість серед ночі й білого дня. (В.Симоненко.)
4. Я бачила, як гинуло найкраще, як родичі мої гнили по тюрмах і як високе низько упадало. (Леся Українка.)
5. Народ ніяк не стане няньчитись з таким, який йому чужий. (П.Тичина.)
6. Простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова. (І.Франко.)
7. В просторій кімнаті з чотирма вікнами стояв посередині стіл, застелений червоним сукном. (М.Коцюбинський.)
8. На зоряному тлі побачив Давид її, Зінчине, змучене й зраділе обличчя. (А.Головко.)
На письмі звуки передаємо буквами (літерами). Букви – це умовні знаки, якими передано на письмі звуки мовлення. Сукупність букв, розташованих у певному порядку, називають алфавітом (або азбукою, абеткою).
Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.
На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дошок стільниця. На ній весело товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і, щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
<span>Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач! – стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!»</span>