Сурикаты. Это млекопитающие семейства
мангустовых. Довольно милые зверьки. Их естественная среда обитания – Африка. Они подвижны, очень
любопытны, и мордочки у них как будто смеются. За этими зверьками очень
интересно наблюдать.
Эти зверьки могут часами стоять на задних лапах как завороженные. Селяться они по одиночки, но современен создают калоны до 20 особей.
Пищу ищут эти зверьки коллективно. Оставля одного часового, пока все ищут, часовой стоит неподвижно наблюдая, чтоб не было опасности.
Отличительная черта этих зверьков сплоченность, вместе они могут загонять большую кобру, или большое животное.Поэтому многие звери знают, что выступать против этих зверьков опасно!
1.Правила добродетели — способы к счастью.
2. Начинаются чины — перестает искренность.
3. Невежда без души — зверь.
4. Глупому сыну не в помощь богатство.
5. Как не быть довольну сердцу, когда спокойна совесть.
Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>
Жил был царевич. Всё у него было - и государство и лошадь. Жил и особо не тужил, но до тех пор, пока не услышал про чудо. Услышал он про него и не стало у него покоя. Отправился он его искать. День ищет, два ищет, на третий день нашёл лесовика. Тот его и спрашивает - чего приехал. "Чудо ищу" - ответил царевич. "Сам ты чудище" - услышал в ответ и лесовик исчез. Вот так вот царевич стал чудищем. Кто чудо ищет, тот находит.