<span><span>Опис картини "Золота осінь у Корелии" В. В. Мєшкова
Картину «Золота осінь у Карелії» намалював В. В. Мєшков. Тут зображений
осінній пейзаж. На передньому плані я бачу коло каменів валунів. Вони
схожі на сім'ю, що намагається триматися разом, але все-таки один камінь
небагато відсторонився. Чагарник, що втратив майже всі свої листочки,
невеликі берізки з яскраво-жовтим листям, червонуваті осинки й високі,
вихідні навіть за верхній край картини, суворі й зелені сосни, єдині не
змінили колір. Ліворуч видний фрагмент опушки, на ній так само розкидані
невеликі камені Задній план не так великий. На правій половині картини
великий достаток дерев з жовтим осіннім листям.</span>
Через цю гущавину не видно лінії обрію. А в лівій половині картини є
на що подивитися. Тут художник запам'ятав ланцюг озер. У них
відбивається похмуре, біло-сіре небо. На ближньому березі кілька дерев.
Те, що перебуває за озером не дуже чітко видно, але розглянути можна,
що на тім бережу розташований невеликий лісочок, а левее ліс уже
густіше. Ну а на обрії праворуч-чисте поле, а ліворуч видні верхівки
дерев. Художник скористався дуже гарною колірною гамою. Усе дерева
жовті, крім сосон, а трава зеленная з жовтим відтінком. Я торік бачив
щось подібне, але без озера. Це було на горі нашого міста. Удалині
виднілася безліч дерев, і вони були все з жовтим листям, але тільки
розкидистий клен стояв з темно-червоним листям, це було дуже красиво. У
цієї картини є одна особливість.
Це подовжений горизонтальний формат полотна. Я думаю це зроблено для
того, щоб якнайбільше передати поетичність ландшафту. Адже коли ми
хочемо сфотографувати людини цілком, те перевертаємо фотоапарат по
вертикалі, а якщо гарний вид з висоти, то по горизонталі. Я думаю, за
цією картиною ховається якийсь зміст, а саме те, що із приходом холодів
не потрібно розбудовуватися й згадувати ті літні дні, а потрібно
дивуватися й просто насолоджуватися осінньою красою нашої природи.
Дивно, але побачивши картину "Золота осінь у Карелії" у перший раз,
вона мені не запам'яталася, а от після того як я написав твір, мені ця
картина дуже сподобалася
</span>
<span>Ця історія трапилася наприкінці липня, 1943 року, в селищі Жихор, що під Харковом. У той час у хаті родини Тимченко квартирували німецькі офіцери. Одного дня на повір’я привели хлопця. На вигляд йому було років дев’ятнадцять, босий, одягнений у брудну спідницю, сорочку та галіфе. Йому не дозволяли розмовляти з кимось із сім’ї, навіть з дітьми. У хату не пускали. То й спав хлопчина надворі на підборі. Дружина Івана Митрофановича таємно підгодовувала хлопця, розмовляла з ним. З’ясувалося, що хлопця звали Яшка. У полон його взяли, коли той спав у лісі. Фашисти його не били, але поводилися, як з худобою, до хати не пускали. Одного спекотного серпневого дня, Яшка наважився таки зайти до оселі, скориставшись відсутністю німців. Іван Митрофанович був дуже здивований, але Яшка сказав, що йому вкрай потрібен ніж або ножиці. Отримавши ніж, хлопець швидко розпоров пояс на галіфе, вийняв якісь папірець і простягнув його господареві. Іван Митрофанович із зацікавленням почав читати. Яшка виявився розвідником, завтра він неодмінно має повернутися до полку, якщо хлопця не буде вчасно, його вважатимуть зрадником. Яшка почав просити чоловіка, щоб його десь сховали, і допомогли втекти. Іван Митрофанович розгубився, адже добре знав, що коли Яшку не знайдуть на подвір’ї, йому і сім’ї це так не минеться, а як хотілось б допомогти хлопцеві. Тоді дядько Іван придумав таке. Покликав старшу доньку, якій на той час виповнилось 17 років. Велів скликати дівчат і хлопців, нібито на її День Народження. Увечері зібралося багато молоді, принесли баян, гітару, почалося свято. Німці й гадки не мали, що перед ними майстерно розігрується вистава. Хтось пішов у справах, хтось до хати відпочивати після спекотного дня. На Яшку один із хлопців начепив картуза та майку, оточили юрбою, і пішли через вулицю до хлопця, який потів сховав Яшку на кукурудзяному полі. Ще довго лунали пісні селом, то співали хлопці і дівчата, відволікаючи увагу загарбників. А Яшка, тим часом, біг понизу річки, де його вже чикали. Уранці офіцери кинулися шукати бранця, але від нього уже й духу не лишилося. Німці бігали, кричали, вимагали від Івана Митрофановича, щоб той знайшов хлопця. Чоловік шукав у сараї, в хліву, позаглядував у курник, але хлопця ніде не було. З поведінки офіцерів було видно, що ті збентежені. Вони швидко збирали речі, вантажили їх на підводи, і весь час кричали: «Яшик!». Один німець ухопив Івана Митрофановича за комір, трусонув, як навіжений, і почав щось незрозуміле викрикувати, розбризкуючи слинною. Потім із силою жбурнув на землю, сам скочив на підводу, де його вже чикали німці, і вирушили в воду. А незабаром почали стріляти з зенітки. Родина Тимченко сховалася у погрібник. Люди не знали скільки часу пройшло, тільки чули, як гриміло над головою, як вилітали з вікон шибки. Коли, нарешті, все стихло, на подвір’ї почулися голоси. Лунала рідна мова. Іван Митрофанович підняв ляду, і побачив радянського офіцера, який стояв посеред двору. А з хати вибіг Яшка, він шукав своїх рятівників. Коли всі вилізли зі схованки, офіцер подякував Івану Митрофановичу, та його дочці Галі, за допомогу. А Яшка попросив записати адресу, і пообіцяв, якщо залишиться живим, то обов’язково напише. Лист так і не прийшов. Ні Іван Митрофанович, ні Галя, так і не дізналися, як насправді звали хлопця. У нього був східний тип обличчя і його навряд-чи звали Яшею. Не знає ніхто, чи залишився юнак живим після війни, але цю історію про молодого розвідника, ще й досі пам’ятають у сім’ї мого прадіда, Тимченка Івана Митрофановича.</span>
◦Природа одному мати, другому — мачуха.
◦Заступи природу дверима, то вона тобі вікном ввійде.
◦На небо не скочиш, а в землю не закопаєшся.
◦Не можна на небо злізти та через голову штанів скинути.
◦Нема тієї драбини, щоб до неба дістала.
◦Рада б мати до дітей небо прихилити та зорями вкрити.
◦Чисте небо не боїться ні блискавки, ні грому.
◦Як небесна височина, так морська глибина.
◦За рідною землею і в небі скучно.
◦Високі гори мають глибокі доли.
◦Де високі гори, там глибокі доли.
◦Нема гори без долини.
◦З гори не треба пхати — само піде.
◦Гора з горою не сходиться.
◦Гора народила мишу.
◦З гори вскач, а на гору хоч плач.
◦І за горами люди живуть.
◦Поле має вуха, а ліс очі.
◦Поле бачить, а ліс чує.
◦Дай полю гною - дасть хліба вволю.
◦Поля, що й курці лапкою нема де ступити.
◦Там того поля на заячий скік.
◦Хто полю годить, тому жито родить.
◦Як листя жовтіє, то поле смутніє.
Пора до двора: сходить місяць і зоря.
◦Рада б зірка зійти — чорна хмара заступає.
◦Чим темніша ніч, тим ясніші зорі.
◦З неба зорі хвата, а під носом не бачить.
◦Зорі з неба здіймає.
◦Тільки зірок з неба не знімає.
◦Аби на мене місяць світив, а зорі як схочуть.
◦Аби на мене місяць світив, а зорі будуть.
◦Гріло б ясне сонце, а місяць як хоче.
◦Гарно і при місяцю, коли сонця немає.
◦Кому місяць світить, тому і зорі всміхаються.
◦Світить місяць, та не гріє, тільки в бога хліб їсть.
◦Місяць — козацьке сонце.
◦Місяць — батько, звізда — мати, сонце — їх дитятко.
◦Молодий місяць не всю ніч світить.
Сонце гріє, сонце сяє — вся природа воскресає.
◦Після дощу і сонце засяє.
◦Не все ж і хмуриться, колись і виясниться.
◦Зимове сонце, як мачушине серце: світить, та не гріє.