Життєва дорога письменника стала знаковою для долі українського народу. Неймовірно важкий шлях подолав Тарас Шевченко намагаючись підняти український люд з колін. «Він на собі пізнав тяжку долю народу і весь вік свій поклав на те,щоб тую долю його полегшити», – говорив Івана Франко про українського Кобзаря.
З самого дитинства Шевченко був кріпаком. Здавалось би, що світило йому в майбутньому? Відповідь була очевидна, проте Шевченко знайшов у собі сили довести усім, що зможе не просто вирватись з кріпацтва, а ще й стати видатним українським поетом і художником. Надзвичайне прагнення та сильне бажання до волі допомогли йому «вибитися» в люди і почати жити по-справжньому.
Тепер,на свободі,він починає писати вірші,малювати – одним словом,творити. Паралельно з цим Шевченко вступає в Академію мистецтв у Петербурзі, наполегливо вчиться, жадібно черпаючи знання з книжок. Бувши портретистом, він опановує графічне мистецтво і виявляє свої здібності як графік та ілюстратор. У 1843 році, нарешті, Тарас Григорович приїжджає на Батьківщину. Любов до України надихнула його на створення цілої серії картин. Художник зображував чарівну природу рідних земель, побут та історичні місця. Через деякий час Шевченко повертається в Петербург і видає на власні кошти альбом під назвою «Живописна Україна». Таким чином він показує усім чарівність української землі та її культури.
У своїх віршах Шевченко піднімав важливі, актуальні проблеми того часу: кріпацтво, тяжка жіноча доля, пригноблення українського народу. Поет намагався закликати своїх земляків до рішучих дій, вказуючи їм шлях у боротьбі за національне визволення:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Кожне творіння Тараса Григоровича, у тому числі і «Кобзар», має свою історію. Це захоплюючі сторінки життєпису незнищенного українського народу. Своєю творчістю він неабияк впливає на селян. За це влада і недолюблювала Шевченка, й усілякими способами намагалася зупинити його діяльність.
Проте український Кобзар не з тих, кого так легко зламати. Він бере активну участь у Кирило-Мефодіївському братстві, діяльність якого була досить широка, і не могла не звернути на себе особливої уваги влади. За такі «пропагандистські програми» головних активістів братства було жорстоко покарано. Шевченко теж у цьому списку – його віддають у солдати Окремого Оренбурзького корпусу. Забороняють писати і малювати. Однак це не зламало Тараса Григоровича, він не відмовляється від своїх поглядів. Пропри всі перешкоди і негаразди Шевченко повертається в Україну, продовжуючи творчу діяльність. Навіть у скрутні часи його не полишала муза – він творив не тільки пророчі, як виявилося надалі, віршовані рядки, а й плани на майбутнє. Шевченко не покидає благодійну для українців діяльність просвітителя. Він знову береться за свій давній задум – створення «Букваря».
Найбільше у своїх писаннях великий Кобзар говорить про недолю бідного народу,любить його,допомагає йому. Він підкреслював, що всі люди повинні любитися, як брати, бо «Добро найкращеє на світі – то братолюбіє»:
І на оновленій землі
Врага не буде,супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Своєю діяльністю Тарас Григорович неодноразово доводив любов до України:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу…
За неї душу погублю!
<span>Він був справжнім патріотом своєї Батьківщини! На мою думку, саме про таких людей, як Тарас Шевченко, потрібно більше згадувати на уроках літератури та історії. Доля таких діячів змушує нашу молодь задуматися над своїм майбутнім та майбутнім України </span>
Тема: Поезія - невмируще джерело, бездомна криниця, з якої ми черпаємо найкращі почуття.
Ідея: Доки житиме поезія, доти житеме наш народ!
«…Замислена й трохи печальна. Сумота огортає її збляклі вуста, гусне в дрібних зморшках довкола очей». (Мати) · «…Лобик ще великий, вуха стирчать, і волосся прилизане, мов у дівчини». (Толя) · «…Судилася казкова доля: ходити у формі, курити «Казбек» і водити поїзди». (Ванька) · «…Сидить за масивним столом, спиною до вікна, обличчям до нас. Він, мабуть, невисокого зросту, бо над столом видно тільки його плечі й голову. …Скільки живу, не бачив такої блискучої лисини. Вона була схожа на облуплену крашанку». (Директор школи) · «Там такий задавака. Як учився в сільській школі, ще у сьомому класі, то в нього одного була справжнісінька портупея з великою мідною пряжкою». (Федько) · «…Ходила здебільшого в самій сорочці, так їй було жарко. Піт зрощував її кругле обличчя, і вона раз по раз витиралася рушником, мов після лазні». (Домна Данилівна) · «Ставив оцінки залежно від того, що ти одержав з іншого, попереднього предмета. Якщо «задовільно», то хоч проси, хоч моли, вищої оцінки не доб’єшся нізащо». (Вчитель фізики Юрій Сергійович) · «…Відвідував гурток планеристів. Він єдиний із восьмикласників піднімавсь у повітря…» (Василь Гаврильченко) · «Двері рипнули, і до класу ступила така молода, така гарна дівчина, що коли б ми зустріли її десь поза школою, то нізащо не повірили б, що вона вчителька». (Анжеліка Михайлівна) · «Дівчата за ним вмирали. Носилися як з писаною торбою, казали, що це єдиний хлопець, вартий їхньої уваги». (Кім) · «В неї був старечий надтріснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать її зовсім не пасувала до тих високих емоцій, про які йшлося в поезіях, але ми не помічали того нічого». (Марія Федорівна) · «Серед того неймовірного багатства походжав завжди заклопотаний, завжди трохи сердитий…— середнього зросту чоловік із сивим розпатланим волоссям і запаленими короткозорими очима». (Михайло Семенович)
«Вогник далеко в степу» (1979) ― це остання повість Григора Тютюнника, у якій автор показав післявоєнне життя підлітків, які змушені були рано йти вчитися, щоб допомагати вижити своїм родинам. Їхні образи близькі автору, оскільки твір автобіографічний. Ще дитиною Григір Тютюнник теж був змушений іти навчатися у професійне училище, щоб здобути професію і мати змогу заробляти на власний кусень хліба.
«Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах», — писав Григір Тютюнник. Письменнику вдалося майстерно і ненав'язливо показати їх у своєму творі.
Автор планував продовжити свою розповідь про Павлентія і його друзів (написано тільки першу частину повісті «Вогник далеко в степу»), ми, можливо, прочитали б про те, що було б далі з цим хлопчиною в житті, через що йому довелося б іще пройти, але раптова смерть письменника обірвала його роботу.