Часто ми можемо почути від дорослих, в телепрограмах, прочитати десь в книзі чи іншому інформаційному джерелі, що всім потрібно творити добро. Але багато хто розчарувався в необхідності творити добро, адже з екранів телевізора, з реальних життєвих ситуацій ми можемо побачити, що воно, на жаль, не завжди повертається до тебе тим самим. Так чому ж все-таки треба робити добрі справи? В першу чергу – для себе. Хіба вам не буде приємно, коли людина, якій ви допоможете, скаже вам елементарне “дякую”? Творити добро – це моральна потреба будь-якої людини. Адже від чиєїсь посмішки, подяки одразу краще стане на душіАле це не найголовніше, не потрібно корисливо робити добро, робіть це не заради подяки, а просто для того, щоб щиро допомогти людині, і вам самим від цього стане краще.
Робити добро – це просто. Не потрібно боятись подати комусь руку допомоги Для цього не потрібно здійснювати героїчні вчинки, воно проявляється в буденних речах – допомогти бабусі перейти дорогу чи віднести важку сумку, дати їжі бездомній тварині та багато інших повсякденних речах. І той, хто навчиться робити добро просто по волі своєї душі, не чекаючи щось натомість, стане дійсно щасливою, благородною людиною.
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/26693933#readmore
1) Хати стояли рядком віконцями на південь, оточені огородами та садками.
2) Вказували на це старі, зеленим мохом порослі стріхи, втоптані вулиці, стара церковця і чималий цвинтар із дерев'яними, почорнілими від старости похиленими хрестами;
З оповіданням «Тореадори з Васюківки» ми нещодавно познайомилися на уроках укр. літ. Воно мені дуже сподобалося, бо це надзвичайно цікава історія, і події, описані автором, мене дуже захопили. Головними героями цього твору є звичайні школярі Ява Рень і Павлуша Загородній, які мешкають у селі Васюківка. Це справжні бешкетники, фантазери і порушники шкільної дисципліни. Але разом з цим – це дуже добрі і чуйні хлопці, які бажають іншим лише добра.
Ява Рень – це відчайдушний енергійний хлопець. Але звідки ж взялося таке незвичайне ім’я – Ява? Так назвав себе сам хлопець, коли йому виповнилося лише півтора роки. Мале пискля хотіло сказати «Я – Ваня», а в нього вийшло лише «Ява». Ось і причепилося до хлопця, як реп’ях до собачого хвоста, оте «Ява». Справжнім ім’ям хлопця майже ніхто у селі не називав.
У Яви було скуйовджене руде волосся і рясно вкрите веснянками обличчя. Хлопець цей надзвичайно відчайдушний і енергійний, зазвичай він і стає ініціатором різноманітних вигадок і бешкетів, у яких завжди приймає участь і його ліпший товариш Павлуша. Ява то вигадує про метро під Васюківкою, то влаштовує бій биків, то організовує шкільний театр. Незважаючи на всі бешкети Яви, цей хлопець здатний і на серйозні вчинки. Наприклад, коли йому знадобилося перездавати екзамен, він знайшов в собі сили все літо готуватися до перездачі, ховаючись на вигаданому ним самим острові і вважаючи себе «Робінзоном Кукурузо».
Ява завжди має благородні наміри, але через брак знань і досвіду, нажаль, разом із своїм товаришем Павлушею іноді потрапляє у прикрі ситуації. Нерозлучні друзі, обмірковуючи свої вчинки, прагнуть усвідомити зроблені помилки і намагаються їх не повторювати в майбутньому, але відразу ж вигадують нову «авантюру». Тому нам цікаво довідатися і про пошуки незнайомця з тринадцятої квартири, і про зйомки в кіно, і про допомогу під час рятування Васюківки від стихійного лиха, і про викриття місцевих «шпигунів».
Мені добре зрозумілі бажання і наміри Яви, адже він мій ровесник. Думаю, головне, що доводить нам Ява – це те, що дружба – велика сила, що поруч важливо мати відданого і вірного товариша, який піде за тобою в огонь і у воду, який не зрадить і завжди допоможе в скрутній ситуації. Я впевнена, що «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка – одна з найкращих книжок, тому я усім раджу її прочитати.
Епітети:слова гучні і мальовничі; пісня рідна, половецька, невпинна; вчинки войовничі; спів ніжний, колисковий любий, сильний, дужий; рідний степ, вільний, пишнобарвний квітчастий; край веселий: в землі чужій, ворожій; кохана дитина; вдача молодецька; походи молодецькі; він сидить німий, байдужий;чарівне зілля.
Кохання… Воно підносить людину до небес і розбиває її душу, робить нас сильними і слабкими водночас… Кохання має надзвичайну силу – воно розкриває справжню людську сутність. Через кохання ми здійснюємо найпрекрасніші і найжахливіші вчинки, воно робить нас тими, ким ми є.У повісті «Дорогою ціною» М. Коцюбинський розповідає історію кохання двох молодих людей: Остапа і Соломії. Їхня трагедія полягала у тому, що вони були кріпаками і не мали права вибору. Саме тому Соломію видали заміж за іншого, хоча кохала вона довгий час саме Остапа і життя своє пов’язати хотіла, звичайно ж, з ним. Це кохання було гірким, тому що не мало права на існування. Але коли Остап вирішує втекти на волю за Дунай, Соломія тікає з ним. Вона усвідомлює, чим їм це загрожує, яке покарання очікує на них, якщо їх впіймають. Але це не зупиняє дівчину. Заради коханого вона ладна на все. Соломія не може жити без нього, адже, як каже сама, з Остапом зникне сенс її життя.Саме кохання допомогло Остапові і Соломії пережити ті складні часи, коли вони переховувалися у очереті, коли Остап був тяжко поранений. Саме любов Соломії не дала йому померти. На мою думку, сьогодні рідко зустрінеш таку самопожертву: Соломія не покинула пораненого хлопця, хоча розуміла, що їх можуть наздогнати або знайти переслідувачі, вона намагалася йому допомогти будь-яким чином… Соломія піклувалася про коханого, шукала їжу і воду, шукала шляхи порятунку… Вона, слабка дівчина, виявилася сильною морально, її кохання зробило такою…
Та найбільше мене вразило те, як Соломія визволяла Остапа від турків. Дівчина чудово розуміла, на яку небезпеку себе наражає, але це не зупинило її. Вона ладна була віддати своє життя заради життя коханого. І, на жаль, так і сталося: Соломія загинула, рятуючи Остапа. Але останньою її думкою було не шкодування за тим, що вона тоне, а жаль через те, що вони з Іваном не змогли допомогти Остапові… Хоча тут вона помилилася – Остапа вони звільнили. Ціною власних життів. Саме це і означає «кохати» – не шкодувати свого життя задля близької людини, і не бачити в цьому нічого незвичайного…Остап залишився жити. Він отримав жадану волю. Та чи радів він їй? До старості згадував Остап Соломію, жив сам, адже : «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…». Ціною життя коханої отримав Остап волю, і тому вона вже е зробила його щасливим.Я вірю у кохання, адже це, дійсно, найкраще почуття, яке може відчувати людина. І якщо кохання справжнє, то людина ладна пожертвувати власним життям заради щастя коханого чи коханої, як це зробила Соломія.