1. У житті під ковпаком не просидиш; 2. Не живемо, щоб їсти , а їмо , щоб жити; 3. Не Бійся того собаки, що бреше, а бійся того , що лащиться.
Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні.
<span>Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів. </span>
<span>Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос. </span>
І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду.<span>Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним. </span>
<span>Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ. </span>
<span>Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко: </span>
<span>Та де б не ходив я в далекій дорозі, </span>
<span>В чужім чи у ріднім краю, </span>
<span>Я згадую вогник у тихій тривозі </span>
<span>І рідну хатину свою. </span>
<span>Бо дивляться в далеч засмучені очі, </span>
<span>Хоч тінь там моя промайне. </span>
Бо світ иться вогник у темнії ночі,
Мов кличе додому мене!
<span>
<span>
</span></span>
Були і ревнощі, і муки, і докори, і вірші, розпачем налиті.Там хати садками вкриті, срібним маревом повиті — однорідні присудки. І барвінком, і рутою, і рястом квітчає весна землю, мов дівчину, в зеленому гаю.Яблуні дихали цвітом росяно, червоно, біло.На вулиці за хвірткою спинилося двоє перехожих — селянин у брилі і селянка з порожньою сулією з-під молока.А я дивлюсь на сизий від води городець, на розпатлані дерева саду, на віхті туману — без сполучників. Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами — сполучник сурядності. Нехай же слово, слово золото, печалиться, сміється і цвіте — комбінований.
У мене не друг, а справжній скарб. З Петром ми дружимо майже змалку, з дитячого садка. Він завжди був для мене взірцем людини, яка все вміє робити, тобто мастака на всі руки. Петя дуже тямущий до всякої роботи, в нього розвинене, як каже мій тато, інженерне мислення. Будь-яку роботу він виконує вправно, спритно, красиво. Він любить роботу, і його робота любить. Все він уміє, у нього золоті руки. Уявіть: якщо потрібно полагодити якусь річ, то передусім він подумає, а чи можна зробити це самому. В старому гаражі він влаштував справжню майстерню. Чого тільки там немає! Спочатку ремонтував свої та мої домашні речі, а згодом набув такої популярності, що уже й сусіди інколи звертаються з проханням подивитися, чого тече кран на кухні, чому електрична проводка іскрить. Мій друг – дуже цікава людина, він потрібний іншим, приносить багато користі своїй сім'ї та іншим людям: комусь поличку полагодить, а комусь з машиною допоможе. Він сам ніколи не сумує, і мені поруч з ним не сумно. З під його вмілих рук вийшло вже багато цікавих речей, і це приносить йому справжнє задоволення. Я у нього багато чому навчився, але найголовніше я зрозумів, що нічого не виникає само собою, до всього треба прикласти руки, віддати частку своєї душі.