Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>
То что нужно думать не только о себе , что бы тебе угождали во всем но и о других людях включая животных..Но госпожа Герасима не подумавши приказала убить Муму и он не мог не послушаться..
Кукшина и Ситников, скорее всего, автор дал их, чтобы показать, что они копируют Базарова
Муму стала лучшим другом Герасима. Она не отходила от него не на шаг, ходила за ним повиливая хвостиком. Все люди в доме полюбили её. Но Герасима она любила больше всех. Казалось что Герасим ревновал её ко мнем кто её гладил. Тихий голос Муму никогда не раздовался даров: чужой рядом или подозрительный шум. Вобщем сторожила она отлично. Во дворе была и другая собака по имени Волчонок. Но с цепи её никогда не спускали, а свабоды она и сама не хотела, просто ляжет и лежит. В господский дом Муму никогда не ходила, А когда Герасим насил дрова в дом она всегда оставалась и ждала у крыльца.
Прошёл год. У Герасима было всё хорошо. Пока не случилось это...
В один хороший летний день барыня со своими приживалками ходила по гостиной. Она была весела и шутила, приживалки шутили тоже. В тот день она увидела Муму на полесаде и велела принести её в комнатЫ. Приживалки начали исполнять приказ госпожи, лакей Степан принёс собачку. Окруженная приживалками, барыня хочет чтоб Муму подошла к ней. Но испуганная собачка прижалась к стине. Не стала она и пить молоко которое принёс Степан. Когда барыня захотела её погладить Муму судорожно оскалила зубы. Барыня испугалась и велела убрать эту собачку так чтобы её и во дворе небыло.
Дворецкий Гаврила приказал Степану унести сабаку так чтобы Герасим невидел, он это сделал. Возвращаясь с рынка, Степан боялся встретить Герасима.....
Последние про хитрость не знаю.