Пасха - светлый праздник. Этот праздник мы празднуем всей семьей. Если в этот день, даже случайному встречному, скажешь: "Христос воскрес", он с улыбкой ответит: "Воистину воскрес". По традиции первое, что мы делаем в этот день - это ходим в церковь. Мы идем всей семьей, с самого утра. А дальше еще много планов. С чем обычно ассоциируется пасха, так это с покраской яиц. Даже моя бабушка мне рассказывала, как перед пасхой красила яйца с помощью лука, свеклы и даже моркови. Сейчас, правда, мало кто так делает, ведь появилось много красивых украшений и красок, разноцветных наклеек и расписных подставок. Вот где можно проявить фантазию! Я и мама, вместе, придумываем различные узоры и рисунки. Ах, как красиво у нас получилось раскрасить яйца! И я бегу к бабушке и дедушке, хвастаться. <span>Можно еще посоревноваться, чье яйцо крепче. Берешь яйцо в кулак, главное держать покрепче, и стукаешь по яйцу соперника. Чье яйцо раскололось - тот проиграл. А дальше - самая вкусная часть. Всей семьей мы собираемся за столом, едим пасхальные куличи, соревнуемся в стуканьи яиц, а взрослые рассказывают всем про историю этого праздника. Так мы и празднуем пасху.</span>
Григір Тютюнник народився в родині селян, його батька було заарештовано органами НКВС, коли йому було лише 6 років. Григір Тютюнник прожив тяжке сирітське життя. Знав, що влада знищила його батька. Переслідували і його самого. Усе життя жив завжди з натугою. Так, тяжко переживав, коли його твори препарувала цензура. До цього додалися сімейні незгоди. Він був повністю відданий літературі, нехтував матеріальними благами. На цьому ґрунті виникали конфлікти з дружиною. У певний момент усе це зійшлося в одну точку. 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством (письменник повісився) Повість «Климко» має автобіографічний характер. В 1942 році через голод та дослухавшись поради знайомих, письменник у віці 11 років пішов до матері на Полтавщину пішки. З майбутньою дружиною Марією познайомився в університеті. Вона навчалась на відділенні української філології, а Григір вчився на відділенні російської філології. dovidka.biz.ua Він спочатку говорив і писав російською, але згодом почав писати лише українською. В них народилося двоє синів – Михайло, Василь У Спілці письменників його не любили за прямоту. У 1974 рік, почалися арешти української інтелігенції. Тютюнника занесли до “чорного” списку, усім видавництвам наказано ніде не згадувати його ім’я. Якось, коли був в опалі, у нього вихопилося: “Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?”
Письменник не любив сидіти у великих містах. Тютюнник постійно подорожував по селах України, адже там можна було почути рідну мову.
Григір Тютюнник покінчив життя самогубством 6 березня 1980 року.
У його рідному селі зараз немає ні пам'ятника, ні музею, в будинку, де жив великий поет. Його житло вже встигли кілька разів перепродати. Тільки невелика група ентузіастів за свій рахунок влаштувала музей у школі. Це всього лише невелика кімнатка, але щорічно його відвідують тисячі осіб.
Деві – головний герой оповідання Джеймса Олдріджа, який протягом
усього твору постає перед нами персонажем, який змінюється, розкриває
свою душу та являє світові свої справді вражаючі моральні якості.
Хлопчик обділений увагою, материнською турботою та батьківською
опікою, а батько вважає приблизно так: «…десятирiчного сина, що
народився надто пiзно i, – Бен розумiв десь у глибинi душi, – чужого їм
обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять рокiв розумiв, що
мати ним не цiкавиться, а батько – стороння людина, яка не знає, про що
з ним говорити, рiзка й небагатослiвна в тi лiченi хвилини, коли вони
бували разом.» З цього ж уривку ми маємо можливість дізнатись, що
дружніх стосунків між батьком та сином немає, вони абсолютно чужі одне
одному люди.Навіть коли Деві чогось боїться, він не подає виду, а, навпаки,
намагається побороти свій страх та цікавиться будь-чим новим: «Маленький
“Остер” нещадно кидало в розпеченому повiтрi то в один, то в другий
бiк, але переляканий хлопчина все ж не губився i, вiдчайдушно смокчучи
цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авiагоризонт.»Головний герой відрізняється від пересічних дітей практично всім,
навіть голосом: «…вiдповiв хлопець тихим i несмiливим голоском, не
схожим на грубуватi голоси американських дiтей.»Деві перебуває в постійному напруженні та дуже боїться власного
батька: «Коли вiн про що-небудь запитував батька, голос його зразу
ставав сумним: вiн наперед чекав рiзкої вiдповiдi. Тепер хлопчик уже й
не пробував розмовляти i мовчки виконував те, що йому наказували.»Зміна думки батька про сина в екстремальній ситуації: «”Вiн,
здається, хлопець розвинутий”, – подумав Бен, дивуючись чудному напрямку
своїх думок. Цей хлопець iз спокiйним обличчям був чимось схожий на
нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий i навiть
невгамовний характер. Але блiде, трохи широкувате обличчя виглядало
зараз нещасним.»Хлопець бере на себе відповідальність, аби врятувати життя батькові.
Батько пишається сином:«Отже, Девi все-таки запам’ятав, що треба
вирiвняти лiтак, держати потрiбнi оберти мотора i швидкiсть! Вiн це
запам’ятав. Славний хлопчина! Вiн долетить, Вiн впорається! Бен бачив
рiзко окреслений профiль Девi, блiде обличчя з темними очима, в яких
йому так важко було щось прочитати.»У фіналі твору перед нами постає картина об’єднаної родини. Ми
розуміємо, що у хлопчика зміниться доля та життя стане набагато кращим. І
головне те, що врешті-решт у Деві з’явиться люблячий батько: «Йому,
Бену, тепер потрiбне буде цiле життя, цiле життя, яке подарував йому
хлопець. Але, дивлячись у цi свiтлi очi, на трохи випнутi вперед зуби,
на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирiшив, що заради
нього вiддасть усе. На це варто витратити час. Вiн уже добереться до
самого серця хлопчини! Рано чи пiзно вiн до нього добереться. Останнiй
дюйм, який роздiляє всiх i все, нелегко подолати, якщо не бути майстром
своєї справи. Але бути майстром своєї справи – обов’язок льотчика, а Бен
був же колись зовсiм не поганим льотчиком.»
Князь Влади́мир Фёдорович Одо́евский (30 июля (11 августа) 1804 — русский писатель и мыслитель эпохи романтизма, один из основоположников русского музыкознания. В 1823-1825 годах председатель юношеского общества любомудров. Издатель ряда журналов и альманахов. С 1846 года — директор Румянцевского музея. В середине 1840-х годов перешёл от литературной к общественной деятельности, получил известность как филантроп. Камергер (1836), гофмейстер (1858), сенатор (1861).