Мені часто говорять, що я особлива... Це, звичайно, дуже приємний комплімент, чи не так? Мимоволі усміхаєшся і навіть не знаєш, як же відреагувати на подібні слова. Але вся радість зникає згодом, коли починаєш усвідомлювати, що бути особливою – не так просто. Бути особливою – це бути відповідальною за ту ж свою особливість. Бо що означає бути «не такою», як усі? Доречніше буде сказати, а що ж означає бути не такою, як усі у нашому сучасному суспільстві? Мабуть, не мати шкідливих звичок, не вживати алкоголю, не лаятися, намагтися вчитися, дбати за рідних та близьких, а не лише за себе, брати активну участь у суспільному житті, а ще – любити життя, людей, Бога... Перелік можна продовжувати. Сумно, але у нашій країні воно так, навіть більше – у всьому світі воно так. Але якщо не брати до уваги соціальні чинники, якщо звернутися до власного «я», до своєї особистості, задаєшся питанням: а в чому я особлива? Адже не всі люди знають про твоє життя, не всі знайомі з тобою так близько. То чому ж говорять що я особлива?<span>
Ось тут стає страшно. І страх цей з'являється власне від усвідомлення тієї своєї відповідальності. І здається тоді, що ти така недоречна у цьому світі. Яка це людина – особлива? Очевидно, по-особливому вона мислить, по-особливому спілкується, по-особливому любить, дивиться на світ по-особливому, а найголовніше – до такої людини особливі вимоги і вона ж сама вимагає по-особливому, вимагає по-унікальному, завжди більше, завжди від себе...Особлива ... Дивне слово. Так. Я нарешті погодилася з цим. Я є особливою. Моя унікальність полягає в тому, що я дитя Господа. Ні! Навіть не так. Моя унікальність полягає в тому, що я зрозуміла, що я дитя Господа. А всі діти Бога є особливими. У них життя геть інше: завжди радісне (навіть коли сумно), завжди щасливе (навіть коли біда), завжди сповнене дивної насолоди (навіть коли дуже гірко й прикро). Так, я особлива, бо прийняла цей дар – бути дитиною Бога. Це так важко – розказати й пояснити, які відчуття переповнюють тоді. Відчуття тихої, спокійної радості, блаженної надії і нескінченної довіри до Нього. І тоді я готова відповідати за свою особливість, бо вона дана Богом.Так. Я особлива!</span>
Я могу найти, и перевести.
Эта сказка по осень. Даже не сказка, а рассказ И.С.Тургенева.
Я сидів в березовому гаю восени, близько половини вересня. З самого ранку перепадав дрібний дощик, змінюваний за часами теплим сонячним сяйвом; була непостійна погода. Небо то все заволакиваются пухкими білими хмарами, то раптом місцями розчищалося на мить, і тоді через розсунених хмар показувалася лазур, ясна і ласкава ...
Я сидів і дивився кругом, і слухав. Листя трохи шуміли над моєю головою; по одному їх шуму можна було дізнатися, яке тоді стояло пору року. То був ще не веселий, сміється трепет весни, не м'яке шушукання, не довго говір літа, не ляклива і холодне лепетанье пізньої осені, а ледь чутна, дрімотна балачки. Слабкий вітер трохи тягнув по верхівках. Внутрішність гаї, вологою від дощу, безперестанку змінювалася, залежно від того, світило сонце або закривалося хмарами; вона то осяває вся, немов раптом в ній все посміхалося ... то раптом знову все кругом злегка синіло: яскраві фарби миттєво гасли ... і крадькома, лукаво, починав мрячити і шепотіти по лісі найдрібніший дощ.
Листя на березах була ще майже вся зелена, хоча помітно зблідла; лише подекуди стояла одна молоденька, вся червона або вся золота ...
<span>Жодного птаха не було чутно: всі притулилися і замовкли; лише зрідка дзвенів сталевим дзвіночком глузливий голосок синиці</span>
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.
<span />
У своєму дитті кожна людина йле до своєї мети... Поки що я навчаюся в школі, а на майбутнє у мене великі плани. Я мрію стати профі у власній справі. Я хочу стати бізнесменом. і я стрімко тягнуся до цього! я розумію що мені треба невпинно працювати над собою, над можливостями..... але я вірю що я досягну висот своєї мрії
<span>Многие десятилетия считалось, что Иван Франко умер от сифилиса. Но профессор Львовского мединститута Дмитрий Луцик был категорически против общепринятого мнения, имея на то веские основания. Профессор долгие годы посвятил изучению причин смерти Великого Каменяра и, дабы научно подтвердить свою правоту, принес во Львовский научно-исследовательский институт судебных экспертиз ксерокопию лечебной карточки писателя, заполненной в приюте для бедных сечевых стрельцов, где Франко лечился незадолго до своей кончины. И специалисты института сумели доказать, что диагноз в этой истории болезни был сфальсифицирован.</span>