«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі... ».«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався» .«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха... І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...».Мар’яна говорить Михайлику: «І вчися...та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»
Не дарма всі люди визнають, що душа може бути як красивою, так і потворною. Звичайно, далеко не завжди вона є однозначною. Якщо взяти в якості прикладу якусь певну людину, то, напевно, можна прийти до висновку, що в її душі є одночасно щось красиве і некрасиве. Проте найвідоміші літературні автори можуть давати нам яскраві і гострі приклади. Здається, такі приклади містяться в оповіданні Володимира Винниченка «Федько-халамидник».Ключовими дійовими особами цього оповідання є Федько і Толік. Два цих хлопчика живуть по сусідству, але, незважаючи на це, вони суттєво один від одного відрізняються. Федько дуже часто робить капості, він надзвичайно активний хлопчик, нерідко це приводить його до якихось життєвих неприємностей. Тим не менш, в той же самий час кожен із нас, напевно, визнає, що у нього красива душа. Адже він не обманює, готовий виручити в біді, володіє високими моральними якостями і відвагою. У нього було мало спільного з Толіком, тому що Толік був слабким, пасивним і мало на що здібною хлопцем. Проте, нехай двоє хлопців мали мало спільного, вони все одно спілкувалися.Одного разу між ними стався ключовий випадок, який дуже добре дав зрозуміти, у кого з них гарна душа, а у кого – потворна. Толік провокував Федька перейти замерзлу водойму. Фактично він підбурював його, напевно, в душі сподіваючись, що у Федька не вийде, він хоч раз у житті програє. Але Федько був дуже вправним, йому вдалося перейти водойму туди і назад. Це в певному сенсі шокувало Толіка, і він сам вирішив повторити такий сміливий вчинок, хоча його до цього ніхто не підбурював. Але йому нічого не вдалося, він провалився крізь лід у воду. Федько мав красиву душу, він був сміливим, а тому ні секунди не думав і кинувся на допомогу. Він міг загинути, але все-таки врятував Толіка. Більш того, він не хотів підставляти хлопчика, а тому взяв всю провину на себе перед батьками. Батько його покарав, у Феді була висока температура і сильний кашель, вже через три дні він помер. А ось Толя був настільки потворним в душі, що попросив у Федіної мами ніж, на який він раніше сперечався з Федьком, і навіть не прийшов до друга на похорон. Приклади цих двох хлопців дають чітке уявлення про те, що таке краса і потворність людської душі.<span>Подібних випадків, як у цьому романі, ви і я можемо побачити безліч у нашому житті. Я думаю, що життя просто влаштована так, що далеко не у всіх однакові душі. Світ не може бути повністю добрим і правильним, в ньому співіснують добро і зло. Звичайно, вони знаходить відображення у людських душах, зокрема, в душах героїв оповідання Володимира Винниченка</span>
Что не надо быть жадным и надо помогать бедным
Сад-осад,Ренет-планет,баштани-каштани в кустах- намистах,на путі-вигнуті
Цитата:
<span> «Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем’ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них. Залізо й дерево аж співали у діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого».</span>