Точно не знаю но вот!
Народився 2 (14 листопада) в Обухові (нині місто Київської області) в сім'ї шевця.
Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним месником — Робін Гудом, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра Малишка спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Мати Андрія й Петра зверталася з проханням про помилування до голови ВУЦВК Григорія Петровського, але безрезультатно. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!» [1]
Андрій Малишко закінчив семирічку у рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії.
Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».
Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну».
Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) (від 1943 року).
У 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини».
Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Як тільки перші весняні промені пробіглися по землі, у лісі відкрила очі квіточка. Солодко потягнувшись, вона озирнулася навколо. Бр-р-р, - здивувалася, побачивши чорну землю, самотні стовбури дерев і сиве небо. Чому все таке сумне? – запитала сама себе. І набравши у стебельце побільше повітря, гукнула:- Агов! Є хтось? Відізвіться!У відповідь тиша...- Аго-о-ов!..- Тут я, - почувся поряд голос.- Ой, - від несподіванки квіточка аж підстрибнула.А на неї усміхаючись дивилася білосніжна красуня. Витончені лінії пелюсток, тоненьке стебельце і неймовірно сонячна посмішка. - Ти хто? – замилувалася квіточка.- Я твоя сестричка, - відповіла та.Але помітивши, що квіточка геть розгубилася, пояснила:- Ми з тобою проліски. Ми діти весни. Ми першими серед усіх квітів сповіщаємо про те, що зима позаду.- І я теж така гарна?- Звісно. Ось поглянь, - і білосніжка показала сестричці у дзеркальце води. А звідти дивилося два гарних личка. - Та ми ж близнючки! – заплескала листочками квіточка.- Еге-ж! Ми схожі. І нас дуже багато. Озирнися лишень навколо.А у весняному повітрі вже звучала пісня: Ми весняні діточки,Білосніжні квіточки.Землю прикрашаємо,Килимом встеляємо.Про весну віщуємо,Радість всім даруємо.Так сотні молочно-білих пролісків будили своїм співом .
На этой картине я вижу мальчика который сидит у
<span>(народився 1939 року)
Народився на Львiвщинi. Навчався у Львiвському унiверситетi. Переслiдувався
радянською владою “за антирадянську агiтацiю i пропаганду”, покарання вiдбував на
Уралi та в Забайкаллi. Повернувся до Львова у 1981 роцi.
Перша книжка поезiй “Вогонь Купала” з’явилася друком у 1966роцi, наступнi твори
письменника тривалий час були вiдомi iз “самвидаву” i тiльки у 1991 роцi виданi за
кордоном удвох томах: “Пробуджена муза” та “Невольнича муза”. У тому ж таки 1991
роцi в Украïнi з’явилася книжка вибраного “Тринадцять аналогiй”, за яку
автора удостоєно Нацiональноï премiï Украïни iменi Т. Г. Шевченка.
Остання книжка “Слово триваюче” (1997). У доробку письменника є книжки i для
дiтей: “Книжечка для Дзвiнки” (1991).
Якi почуття викликала в мене поезiя “Писанка” I. Калинця
Поезiя Iгоря Калинця надзвичайно яскрава i самобутня. У нiй пульсує i промениться
нацiональний дух, вона випоєна живлющими соками рiдноï землi. Душа просто не
може залишатися байдужою, коли до неï торкаються вiршi цього поета. У них</span><span>Ї пам’ять нашоï iсторiï та роду, украïнська духовна спадщина. У них
живуть воєдино злитi язичництво i християнство.
Коли я читала поезiю I. Калинця “Писанка”, то неначе гойдалась у якомусь казковому
промiннi. Було таке вiдчуття, що це я сама перед святим Великоднем стежу, як</span><span>Виводить мама дивним писачком
По бiлому яйцi восковi взори.
Мандрує писанка по мисочках
Iз цибулинним золотим узваром.
I вже не простi писанки лежать перед моïми очима, а “яснi сонця”, схожi на
“дивовижний свiт”. Таким вiн може бути тiльки в дитинствi, коли все здається
чарiвним:
…буяють буйно квiти у росi,
оленi бродять в березневiм соцi.
Може, це навiяно символом самоï писанки, бо вона означає пробудження природи,
початок нового циклу життя, його “дитинство”. Тож дитинство i писанка, менi
здається, дуже близькi мiж собою своєю духовнiстю. Тому так бентежить цей вiрш i
примушує прочитати його не один раз.
Але мене найбiльше вразив образ матерi, яка дала життя поетовi. З ïï рук
у “Писанцi” виходять народженi ïï талантом “згустки сонця”. I раптом я
зрозумiла: мати
Ї це початок усього на землi. Вона народжує людину, запалює в нiй чистий вогонь
духовностi i краси. Тiєï святоï писанковоï краси, яку оспiвав i
возвеличив у своïй поезiï Iгор Калинець. Менi назавжди закарбується у
пам’ятi казковий символ: “яснi сонця”
Ї писанки у натруджених маминих долонях.</span>
"обіцянка цяцянка" висловлюе тещо він не є людиною слова