Погас веселое красочное лето, и осень стала хозяйкой в лесах, полях, на речках и прудах. Утром уже непривычно холодно, а днем еще, словно в память о лете, солнышко весело пригревает. Во всем чувствуется прохладное дыхание осени.
Серое небо все чаще покрывают низкие и тяжелые облака — моросит надоедливый дождик. Деревья сбросили свой наряд. Старый дуб скрипит на опушке, как будто задумался перед продолжительным зимним сном. А возле покрытого мхом пенька выстроились в строку ровненькие и стройные опята. Пожелтевшая трава припала к самой земле.
Все это и является признаками прекрасной поры года, воспетой в песнях и написанных в стихах. За это я и люблю эту незабываемую, прекрасную, золотую пору года осень !
Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб'ють, споминайте Кармалюка…»
У казці «Попелюшка, або соболевий черевичок» оповідач відвів
Попелюшці тяжку роль: у неї замість матері була мачуха, Попелюшка
виконувала всю брудну роботу в будинку. Вона мила посуд, прибирала в
кімнатах, чистила каміни в усіх приміщеннях. Що вже й казати про те, що
терпіла Попелюшка, коли жила на горищі, де з усіх мешканців лише щури,
таргани та миші.
Але, незважаючи на все це, головними рисами характеру Попелюшки були працьовитість, доброта та терплячість.
Врешті-решт, як і практично в усіх казках, добро перемагає зло.
Ця казка не є винятком, тож кінець її щасливий, кожен з героїв отримує
те, на що заслуговує. Попелюшка ж, наприклад, виходить заміж за принца. Я
вважаю, що одруження з принцом – це своєрідна винагорода за її вдачу,
за роки страждань та принижень, за всю ту роботу, яку вона робила
стільки часу.
Мені подобається Попелюшка, тому що вона незлостива, добра, розумна,
розсудлива, терпляча, привітна.. Що ж ще? Вона ніколи не робила зла
своїм сестрам та мачусі, як би сильно вони її не принижували чи
знущались з неї.
<span>Саме це й робить Попелюшку вищою за сестер, саме через це до цього
часу матері з усього світу розповідають своїм дітям казку про Попелюшку…</span>
Повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» створена на глибокій народній основі, та й сам характер цього твору пов'язаний з рідною українською природою, з казкою та піснею. У повісті письменник дуже цікаво та яскраво розповів про часи свого дитинства, відобразив взаємини з однолітками і стосунки з дорослими.Не кожному з нас буде що розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас буде таке цікаве та наповнене життя, як у М. Стельмаха. Та кожен з нас повинен прагнути до того, щоб зробити своє життя не менш цікавим і яскравим, ніж у автора повісті, оповідь у якій ведеться від імені головного героя твору – хлопчика на ім’я Михайлик. Вже з перших рядків зрозуміло, що Михайлик – це сам Михайло Панасович Стельмах у дитинстві. Дитячі роки письменника припали на важкі двадцяті роки минулого століття, роки, коли відбувалося важке становлення нової радянської держави, роки, які супроводжувалися холодом, голодом і злиднями.Михайлик дуже цікаво розповідає про своє життя серед близьких та рідних йомулюдей, про своє ставлення до всього, що відбувається навколо нього, про своє ставлення до подій, свідком чи учасникяких йому самому доводиться бути. М. Стельмах розкриває образ Михайлика різноманітними засобами.Письменник використовує розповіді інших героїв повісті – розповіді про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, бабусі, дідуся, дядька Себастьяна тощо, а також такий цікавий прийом, як самохарактеристика. Хлопчик дуже любить легенди та казки, які розповідають йому бабуся та дідусь Дем’ян. Мабуть, завдяки цьому світ навколо хлопчика іноді здається йому якоюсь чарівною казкою. Казковими Михайлику ввижаються дятел на старій груші і перепілка в житі, запах різних трав у лісі та аромат жита у полі, зорі у високому небі та домашні тварини на подвір’ї. Все це хлопець любить и розуміє, як ніхто інший. Михайлик тонко відчуває красу природи, оберігає її і шанує.<span>З великою любов’ю та пошаною хлопчик описує людей, які виховали в ньому любов до книги, праці, краси й добра в житті. Це і матір з батьком, і дядько Себастьян, а особливо – дідусь Дем’ян з бабусею, спогадам про яких присвячена не одна сторінка повісті. На все життя запала в душу хлопцеві картина розставання з бабусею, яка не надовго пережила дідуся, картина її останньої вечері зі своєю родиною: «При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. I хоча її думи i очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже i мастила, i прибирала сьогодні в хаті, i нічого, крім душі, не боліло в неї». І вже тоді, навіть не усвідомлюючи цього, маленький Михайлик зрозумів, що «напевне, біль душі – найстрашніший біль» у житті людини».</span>