Ніяк, і тоді, і сьоогодні українці є егоїстами, що думають лише про себе. Кожен з нас не думає про інших і вважає, що він є обділеним у всіх план, як писав Нечуй- Левицький "у чижих руках шмат хліба завжди здається більшим".
Пропоную скласти таку казку під назвою "Зустріч із Вечором":
Одного
зимового дня ми з товаришами дуже довго гуляли на вулиці. Ми катались
на санчатах і грали в сніжки. Ми й не помітили, як минув час. Взимку
темнішає дуже рано. Коли ми зрозуміли, що вже настав час вертатись
додому, було вже дуже темно.
Я йшов дуже наляканий - це була моя перша
самостійна зустріч із Вечором. Кожен звук навколо лякав мене: скрип
дерев, крик птахів, гавкіт собак. Я йшов, пришвидшуючи хід. Зустріч із
Вечором справила на мене велике враження. Вечір такий таємничий та
загадковий... Прислухаючись до кожного шереху, я добіг додому. Там на
мене чекала тепла вечеря. Ось якою була моя зустріч із Вечором.
«Захар Беркут» — історична повість Івана Франка про боротьбу давніх карпатських общин проти нашестя монголів та соціального гноблення.
Сава "Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного] й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. "
«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі... ».«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався» .«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха... І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...».Мар’яна говорить Михайлику: «І вчися...та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»