...хто сказав, що для друга треба робити тiльки те, що цiкаво?
Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло — дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі — це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється… і проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по—справожньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга.
Пам'ятайте про це, хлопці!
На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своїми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять.
Святе це дiло — дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi — це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторюється… I проживе той своє життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга.»
У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, пристосуванство до тоталітарної системи призвело до втрати поетичного таланту.
Серед п'ятнадцяти поем П. Тичини найфундаментальнішою є поема «Сковорода», яка писалась майже впродовж всього життя поета (починаючи з 1923 р. до 50-х років). Така увага до постаті Сковороди не випадкова, адже мандрівного поета Тичина ввансав своїм духовним батьком. Проте на відміну від Сковороди, який не прийняв від світу ролі «стовпа неотесаного», Тичина проміняв свій поетичний дар на портфель чиновника.
Проте поетична творчість раннього Тичини і Тичини революційної доби свідчить про величезний талант, який дійшов до нащадків і вражає їх своєю неперевершеністю .
Перші вірші Тичини, датовані 1906-1908 pp., відзначаються недовершеністю форм і змісту. Але серед них є маленька перлина — «Блакить мою душу овіяла». Поетичні твори, що передували першій збірці, відзначалися соціальною тематикою. Молодий автор розповідав про злиденне життя як своєї сім'ї, так і всього народу, засуджував імперіалістичну війну. Серед перших публікацій є кілька оповідань Тичини, які засвідчили обдарування прозаїка, які, на жаль, він пізніше не розвинув.
Але збірка «Сонячні кларнети» явила читачам сформовану творчу особистість.
Мальовничою, сповненою ніжності й чуйності постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Тому вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918 р.) став подією величезної ваги в українській літературі. Всі твори збірки сповнені сонячною вірою в життя, людину, в рідний край. Збірка мала шалений успіх і вмить прославила автора. І сьогодні вона є одним з унікальних і наймузичніших творінь у світовій поезії, бо поєднала в собі поетичний ліризм із національним та соціальним прозрінням.
Уже ці перші твори Тичини були дуже схвально прийняті критикою. Збірка «Сонячні кларнети» стала тим явищем в новітній літературі, яке не мало аналогів ні в російській, ні у західноєвропейській літературах. Поезія Тичини несла в собі музичність особливого типу. Вона була не прикрасою, а принципом світобачення.
Багато поетів і до Тичини інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням. Особливої вправності у цьому досягли символісти як західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), так і російські (А. Бєлий, В. Брюсов, О. Блок) та українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Тичина ж обрав для звучання своєї поезії кларнети — глибокі та ніжні інструменти, здатні відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику.
Незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю раннього Тичини. Поет рано утвердився в думці, що поезія — це синтетичний вид мистецтва. Навіть заголовок його першої збірки підкреслював життєрадісний характер творів, вказував, що вони синтезують сонячне тепло й світло з музичними ритмами життя, які єднають людину з природою. У віршах цього періоду можна побачити, як зорові образи чергуються зі слуховими: звук подається «забарвленим», колір — «озвученим». Кожна поезія Тичини зі збірки «Сонячні кларнети» — це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.
У поезії «Арфами, арфами...», крім музичних образів,, створено неперевершений зоровий образ-символ молодої весни. Цей твір перегукується з віршем М. Вороного «Блакитна панна», проте між цими творами є багато відмінного. У Миколи Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Поезія ж Тичини прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації: молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги. Тичина пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки.
<span>У символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. У творі Тичини ніби струни обізвались під вправною рукою музиканта. А потім мелодія полилась у наростаючому темпі: «Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...».</span>
План характеристики образу Толі 4.1. Толя — син хазяїна будинку. 4.2. Опис зовнішності Толі. «Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Ходив завжди чистенький, чепурненький, на двір він виходив боязко, ніколи не розбишакував», «…штанці на ньому бархатові, оченята не то чудні, не то винуваті, не то злякані», «випещені ніжки». 4.3. Риси характеру і поведінка героя: а) тендітний; («…чистенький. Ніжний, з щічками, як проскура») б) богобоязливий; («…тихенько хреститься й блідніє…») в) самоповажний; («…він терпіть не міг, як йому цей Федько говорив: «Толька». Наче він йому товариш», «…кричати на вулиці не личить благородним дітям…») г) брехливий; («Неправда! Неправда! — ще жалібніше і з страхом забився Толя. — Я не хотів іти, а вони мене потягнули на річку. А потім Федько узяв і пхнув мене на кригу… Спитайте всіх…Я не винен») д) байдужий до горя інших; («Коли Федькова труна сховалась за рогом вулиці й не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутився на одній нозі й побіг гратися з чижиком»). е) підступний; («…чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька») 4.4. «Лякливий, як заєць, а шкідливий, як кішка». (Народна мудрість про героя). «Федько халамидник» характеристика Толі Образ Толика — панської дитини, яку оберігали від будь-яких труднощів, протиставлений образу Федька. Це протиставлення виявляється і в портретних характеристиках, а особливо через поведінку в критичній ситуації. Толя сам напросився на крижини, бо його мучила заздрість до Федька, але зізнатися в цьому своїм батькам він побоявся. Толя сприймає благородний вчинок Федька як належне, його не мучить сумління, що він обманув, звалив свою провину на товариша. Коли Федько помер, Толик навіть не прийшов попрощатися з ним, лише байдуже спостерігав з вікна за похоронною процесією. Засобом характеристики цього героя є й фінальний епізод: Толя приходить до матері Федька забрати чижика, хоча Федько виграв суперечку і цей чижик уже йому не належав. За допомогою виразних деталей автор дає зрозуміти нам, яка людина виросте з цього Толика. Неоднозначно зображені батьки Федька-халамидника: їх поведінка стосовно сина видається жорстокою, але вона психологічно вмотивована. Батьки Федька знаходяться в повній залежності від Толикових, бо знімають у них квартиру і в будь-який момент можуть опинитися на вулиці. Цим і зумовлене таке строге покарання сина за те, що він образив хазяйську дитину. Надзвичайно прикро, що Толя, якого врятував ціною власного життя Федько, навіть не робить ніяких висновків, більше того, він аніскільки не засмучений тим, що сталося. Виходить, що благородний учинок «халамидника», який призвів до страшної трагедії, був непотрібний, бо зрозуміло, що такі, як Толик,