Над сенсом життя тисячоліттями мислять вчені, філософи, поети. А
мені здається, що я розумію сенс життя. Звичайно ж, сприймаю я його
по-своєму. І не розумом, а почуттям.
Буває такий стан, коли кожною клітинкою тіла відчуваєш: живеш. Кожну
хвилину гостро відчуваєш радість життя. Ось саме до такого почуття люди
прагнуть весь життєвий шлях. І саме в ньому вони все бачать сенс життя,
хоча пояснюють його по-іншому. По-різному пояснюють. Хтось - служінням
Батьківщині, хтось - особистою матеріальною вигодою, престижем, успіхом,
хтось - користю суспільству, служінням людям. Хтось бачить сенс життя в
сімейному затишку, теплі та продовженні роду, а хтось – у релігії, у
філософських ідеях, в екстримі, азарті, владі над іншими.
Але насправді все це - лише шляхи, якими людина приходить до
омріяного відчуття повноти життя. Особисто для мене, як для багатьох
інших людей, життя наповнюється сенсом завдяки любові до дорогих мені
людей. Це найпрекрасніший шлях, як я вважаю. Любов та кохання взагалі
наповнюють сенсом цей світ, і коли-небудь врятують його. Як співав
Володимир Висоцький: «Я дихаю, і значить, я кохаю. Я кохаю, значить, я
живу».
Я вважаю, що насправді люди живуть все-таки не заради життєвих
цілей, а заради самого процесу життя. Можливісті відчувати кожну
крапельку дощу, що падає на плечі літнім днем. Або бачити, як сонячні
промені просвічують крізь зелене листя дерев. Мати можливість говорити з
іншими живими істотами, обмінюватися з ними думками.
<span> А різні цілі в житті у людей - це насправді засоби відчувати себе
живим, відчувати все більше життя, все більше задоволення від нього.
Загалом, все більше випробовувати на собі життя у всіх його проявах:
радості, переживаннях, щасті, любові, пристрасті, гніву, смутку. Сенс
життя - це і є його вершина. </span>
<span>творчому доробку Олександра Олеся — одинадцять поетичних збірок, більше двадцяти драм, численні опоетизовані народні казки, поеми, фейлетони, переклади. Його твори, повернувшись з чужини, навчають нас любити рідну землю, берегти народні духовні надбання. </span>
<span>Про сенс життя, про журбу й радість, про мінливість днів розмірковує О. Олесь у поезії «Айстри», яка була написана в 1905 році. Це твір глибоко ліричний, хвилюючий та філософський. Не випадково музику до поезії написав М. Лисенко, а за змістом та мелодійністю вірш нагадує «Журбу» Л. Глібова. У поезії «Айстри» зображено сподівання квітів на сонячні дні, на вічну весну: </span>
<span>І марили айстри в розкішнім півсні Протрави шовкові, про сонячні дні.-І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в’януть, де вічна весна… </span>
<span>Квіти тягнуться до світла, до життя, але сподівання їх марні, як марними були надії людей на покращення життя після революційних переворотів. </span>
<span>І вгледіли айстри, що жити дарма,— Схилились і вмерли… І тут як на сміх Засяяло сонце над трупами їх!… </span>
<span>Отже, останні рядки носять оптимістичний характер. Автор підкреслює безперервність життя. Хоч у світі якийсь час і панує смерть, темрява, безнадія, але все мине, сонце засяє над Землею. </span>
<span>Отже, поезія Олександра Олеся — це історія поневірянь, мук, трагедій і водночас надій, перемог і злетів. Яскравим прикладом жмутку полярно протилежних почуттів, незбагненних пристрастей є чудова поезія «Айстри».</span>
Ответ:
Происходил от старинного казацкого рода; отец его служил регистратором в канцелярии графа Η. Румянцева. Окончил в 1821 Петербургский кадетский корпус, в 1823 г. поступил на военную службу в кавалерию. Часто разъезжая по делам службы по Украине, слушал и записывал рассказы о старине, узнал немало интересных подробностей из старинного запорожского быта.
В 1828—29 гг. принимал участие в войне с турками и в сражении под Журжей был ранен. В 1831 г. он участвовал в польской кампании, затем состоял при киевском генерал-губернаторе Бибикове, служил чиновником особых поручений при министерстве внутренних дел. 26 ноября 1855 года награждён орденом св. Георгия 4 класса за выслугу 25 лет в офицерских чинах.
В 1863 г. был прикомандирован к графу M. Н. Муравьеву в Вильну и с тех пор безвыездно жил в Северо-Западном крае. В 1865—66 г. он был председателем учрежденной в Вильне ревизионной комиссии по делам римско-католического духовенства.
Последние годы своей жизни провёл в своей усадьбе «Тришин», которую он получил от правительства, как награду за свою деятельность в Северо-Западном крае, в то же время занимал должность брестского уездного предводителя дворянства и председателя съезда мировых судей.
Написал 14 сочинений на русском языке и 26 на украинском, которым владел в совершенстве. Материал для повестей черпал частью из личных наблюдений над малорусской жизнью, частью из народной словесности — сказок, преданий и анекдотов, преимущественно фантастических или юмористических. Находился под сильным влиянием дворянской романтической литературы, идеализировал взаимоотношения между помещиком и крепостным. Главное произведение Стороженко, «Марко Проклятый», представляет смесь разнородных преданий и поверий в сильной авторской переделке. Гораздо ближе к народным источникам стоят повести: «Два брата», «Женатый чорт», «Скарб», «Се та баба». Ярким юмором отличается рассказ «Вусы». 23 украинских рассказа Стороженко были изданы в 1863 г. в Петербурге.
Некоторые произведения Стороженко на русский язык перевел Иван Бунин