<span>Аля грюкнула кімнатними дверима і притулила долоні до гарячих щік.Ой, як соромно! Як негарно все вийшло!Ще місяць тому надумала вона вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім їй усе набридло.Дівчинка відіклала роботу й подумала: «Завтра дошию!» Назавтра часу у неї не знаїшлося. А згодом вона й зовсім забула про вишивку. Їй навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий!Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, Аля була певна, що дарує рушничка з вишитими червоними півнями.Бабуся розгорнула пакунок, і тут всі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток.— Що це? — здивувалася бабуся.— Це… це… вишиваний рушничок… — ледве вимовила Аля і почервоніла, як ті нитки.А тато глянув на неї й стиха мовив:— Ех ти!І тоді Аля втекла до своєї кімнати.Ох, як негарно все вийшло!Потроху дівчинка заспокоїлася. Вона чекала, що за нею от-от хтось прийде, бо час сідати до святкового столу! Але ніхто не прийшов. Спочатку Алі стало нудно, а потім вона розсердилася. «То ви такі! — сказала вона сама собі. — Ось візьму голку і навишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..»— Цілих сто! — голосно промовила вона.— Еге ж, рівнесенько сто! — повторив хтось за її спиною. Першої миті Аля зраділа, бо вирішила, що по неї таки прийшли. Але таким голосом ні тато, ні мама і ніхто з її знайомих не розмовляє! Він був якийсь неживий, безбарвний і дуже неприємний — ніби цвяшком дряпали по склу.Аля обернулася і…— Хто тут? — прошепотіла вона.На плінтусі сидів маленький чоловічок у довгому, майже до п’ят, піджачку з широкими кишенями. На голові у чоловічка червонів ковпачок. А на ногах у нього були величезні черевики із червоними шнурівками.Аля заніміла. А чоловічок поважно вийняв з однієї кишені окуляри, з другої — якогось папірця і почав уважно читати, водячи по рядках вказівним пальцем.— Так, так, усе правильно! — задоволено мовив він. — Сьогодні ця дівчинка не завершила соту справу. Якраз стільки, скільки треба…Чоловічок не доказав, бо Аля вже встигла на той час отямитись. Вона запхнула у кишеньку нитки, які ще тримала в руці, і хотіла накрити чоловічка долонькою, наче коника. Але він побачив занесену над собою руку — і вмить опинився на люстрі. Зручно вмостився на краєчку, звісивши ноги у величезних черевиках.Аля задерла голову і з цікавістю чекала, що ж він робитиме далі.А чудернацький гість тим часом змахнув руками і швидко-швидко щось забурмотів собі під носа. Аля прислухалась і почула дивні слова:<span>Недо-роби! Недо-пиши! Недо-почни! Недо-лиши! І недо-їж! І недо-ший! І в Недоладію Мерщій!</span>Чоловічок задоволено потер руки. Потім зняв з лівої ноги черевика і почав засовувати його до кишені.Черевик помістився, однак носком діставав самісінького підборіддя дивного чоловічка.Тоді отой чоловічок, наче коник, стрибнув на підлогу, тупнув ногою і… зник!Раптом щось підхопило Алю, й вона миттю вилетіла у розчинене вікно…<span>РОЗДІЛ ДРУГИЙ, у якому Аля потрапляє у країну Недоладію</span>А треба вам сказати, що Аля тільки на перший погляд була звичайна дівчинка. Тобто виглядала вона звичайною: ластовиннячко на носі, дві кіски, ямочки на щоках.А вдачу вона мала незвичайну — нічого, ну зовсім нічогісінько не доробляти до кінця.Те, що їй покладуть на тарілку, вона не доїсть; те, що дадуть пити, не доп’є. Почне малювати — кине, бо набридло. Почне щось ліпити з пластиліну кине знову, бо нудно. Або вишиває і те покине, бо нецікаво. Навіть заплестися не може до кінця. Заплете одну кіску — а за другу й не береться. Так і ходить цілий день одна коса заплетена, друга ні.Через це з нею завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження.Втім, давайте подивимося, що трапилося далі. Аля недовго мандрувала таким незвичним способом. їй здалося, що вона впала зі стільця на підлогу. Але, роздивившись навкруги, зрозуміла, що опинилась у геть незнайомому місці.Сиділа вона біля ставка. Але якого ставка! У ньому зовсім не було води! Так, так! Аля протерла очі, але дивний ставок не зникав. Великі і маленькі риби пішки походжали по дну, наче прогулювались. Старий рак з однією клешнею за щось сварив маленьких рачків. А біля самого берега гуляли дві плотвички.Одна з них тримала парасольку. Вона часто поглядала на небо і казала:— Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі </span>
Я сегодня играл в компьютер играл глагол. Мы с друзьями гуляли на улице гуляли глагол. Вчера на улице быстро стемнело стемнело глагол. мы с папой рыбачили на озере рыбачили глагол.
Життя кожної людини безцінне вже само по собі. Й тому, що воно є найскладнішою формою існування, й тому, що воно унікальне й неповторне, й тому, що воно скінченне і поки що таке коротке. Життя - це безцінний дар, який людина одержує при народженні. Проте як вона зуміє розпорядитися цим даром - залежить від неї самої. Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але від такого життя можуть залишитись тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості. Саме тому, що життя має величезну цінність вже само по собі, не варто розтрачувати його на щось менш цінне, в тому числі й на самі лише задоволення. Людина повинна дорожити своїм життям навіть тоді, коли воно не складається, коли в ньому більше незгод, ніж радощів. Роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи його іншим людям, людина сама значно збільшує цінність власного життя. І навпаки, якщо людина живе тільки одним днем, розмінює своє життя на багато дрібних випадкових справ, якщо вона шукає лише вигоди для себе або самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе або для самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе, то її життя й у самому кінці - перед смертю - варте стільки ж, а то й менше, як на самому початку - одразу після народження.
Чіпка (Ничипір) Варениченко – головний герой роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного. Він є байстрюком, сином Мотрі, чоловіком Галі.Зовнішність: він мав «дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка», «ні високого, ні низького зросту, – тільки плечі широкі, та груди високі…».Характер: у Чіпці живуть дві людини – правдошукач і розбійник. Як правдошукач він є допитливим, хазяйновитим, кохає Галю і любить Мотрю й бабу Оришку, прагне справедливості для усіх. Ставши розбійником, у ньому є жорстокість, бажання випити, здатність віддати усе, щоб «забутися», втілює у собі образ революціонера, бунтаря, який кривавими методами хоче створити нове справедливе суспільство.Ставлення до інших: Чіпка любить свою бабусю й матір, дружить із працьовитим Грицьком, кохає Галю. Коли ж підпадає під вплив горілки та Лушні, Матні й Пацюка, то забуває і навіть кривдить матір, відрікається від порядних знайомих, ненавидить увесь світ і здатен на вбивство.Ставлення інших до Чіпки: у дитинстві його любили лише рідні, він дружив з Грицьком. Суспільство жорстоко ставилось до нього, бо Чіпка був байстрюком. Коли Чіпка став господарем, люди почали його навіть поважати, висували у земство, його кохала Галя. Ставши розбійником, суспільство бачило в ньому лише монстра, а для своїх товаришів по його чорному промислу він став ватажком.Ставлення автора до Чіпки: Панас Мирний та Іван Білик досліджують процес перетворення людини з правдошукача до вбивці. Вони йому співчували, розуміючи, що він – породження суспільства, але в кінці засуджують його, що той не зміг протистояти цьому жахливому впливу і почав вбивати.Перетворення Чіпки на злодія – результат «дурних умов», у яке його заганяло суспільство та індивідуально-психологічні особливості цієї людини. Якби він зміг побороти в собі бажання помсти, він став би позитивним героєм, прикладом, що треба боротися за себе, але мирним шляхом. Але внутрішня слабкість, проявлена у його пияцтві та розбоях відвертає у мене будь-які симпатії до нього.