Душа болить за рідну Україну. Козацькими шляхами
Козацтво, оспіване в піснях і думах, збережене в легендах, наснажувало не одне покоління романтичними уявленнями про незвичайну мужність, рішучість, сміливість; плекало в душах юнаків певний ідеал, до якого слід прагнути. Часто вживаючи слова «козацька слава», «козацький дух», ми особливо не замислюємося над глибинним змістом цих слів, а варто це робити, бо тоді вони стають більш вагомими й значущими. Історію козацтва слід вивчати не за кілька годин, не за кілька уроків, бо воно було настільки складним і цікавим, з ознаками державності формуванням, що йому слід приділити більш пильну увагу. Враховуючи нинішній стан речей у нашій державі і в нашому суспільстві, про козацький дух треба говорити частіше, співвідносячи його з історичною епохою, але водночас і з тим, як слід ставитися до рідної землі, до своєї країни.
А що є власне козацький дух? Ніде ви не знайдете визначення, яке чітко окреслювало б це поняття. Кожне покоління вкладало в нього свій смисл, своє розуміння, та неодмінним залишалося одне: це щось високе й святе заради блага цілого краю, цілого народу. Тож можемо стверджувати, що поняття — козацький дух — належить до моральних категорій, до тих загальнолюдських цінностей, які плекає та зберігає народ, бо спираються ці цінності на любов до рідного краю, самопожертву заради Батьківщини, честь воїна, самовідданість побратимству, пошану до батьків. Я перерахував чесноти козацькі, яких вони навчалися спершу в козацьких школах, а потім підтверджували своїм життям. Чи ж не такими були ті, хто в роки Вітчизняної війни йшов боронити рідну землю, аби діти й онуки мали майбутнє у вільній країні? Чи ж не такими виявилися пожежники, які кинулися гасити пожежу на Чорнобильській АЕС?
<span>Так, я вважаю, що козацький дух живий і нині, незважаючи на те, що зараз мовиться багато слів, за якими не відчувається ні відповідальності, ні, тим паче, честі. Щось подібне було в усі епохи, та час невблаганно розставляє все на свої місця, а поняття честі, гідності, самовідданості лишаються неоціненними скарбами народу, які береже він, як зіницю ока.</span>
Хлібороб — це найпочесніша з професій. Ці люди ближчі за всіх до землі, до прадавнього коріння української нації.<span>Наша земля дуже щедра, і такою вона була споконвіку. Безкінечні золоті лани: їдеш і їдеш, і здається, що минають століття, а не хвилина за хвилиною.</span>
Хороша бабуся – основа щасливого дитинства. І моя бабуся саме така. Адже моє дитинство, завдяки їй, було казкою, сповненою ласкавих дотиків теплих долонь та смачнючих страв .
Зростом вона невеличка і трохи повненька. Завжди зав’язує хустинку, бо вважає, що ходити з непокритою головою неможна. А з хустини постійно виглядає пасмо сивого волосся, думаю, бабця спеціально його так залишає, щоб і в старості трохи причаровувати діда.Та прядка додає їй певної краси. Я не пам’ятаю час, коли те пасмо було не сиве. Тоді у бабусі напевно було менше зморшок і вона рідше жалілася на своє здоров’я. А от очі в неї залишились такі ж як і були. Тим очам позаздрять 18-річні, бо вони аж світяться жвавістю та любов’ю до життя.
А ще у моєї бабусі неймовірні руки. Вони завжди теплі, трохи шершаві і пахнуть пиріжками. Інколи видається, що вони живуть своїм власним життям, а життя те надзвичайно активне, бо вони ніколи не зупиняються. Вони перуть, прибирають, готують їжу, доглядають за грядками , а коли бабця сідає дивитись телевізор чи просто розмовляти з кимось, то вони починають складати одяг, в’язати чи просто потихеньку погладжують одна одну, але не зупиняються.
Одяг у бабусі завжди чистий , як і все те, що її оточує. Влітку особливо часто вона вдягає плаття в горошок. Каже, що то її улюблене, що то їй колись дідусь подарував. Воно й справді дуже їй пасує, ніби освіжає її Отака вона – моя мила бабусенька. Вона творець мого дитинства, до якого в думках буду повертатись усе своє життя. Ще не один раз подумки переживу задоволення від відчуття її руки на своїй голові і ще не один раз, згадавши все, заплачу…