<span><span>Пам'ять про війну
</span><span>Я народилася у щасливе, мирний час, але я багато чула про війну, адже горе
</span><span>і біда не обійшли стороною і моїх рідних і близьких. </span><span>Рідний брат моєї бабусі
</span><span>Альоша загинув у тисяча дев'ятсот сорок другому році, а адже йому було всього
</span><span>вісімнадцять. </span><span>У самому пеклі війни побували мій прадід і обидва дідусі.
</span><span>Свого діда Івана я знаю лише з розповідей свого тата, який дбайливо
</span><span>зберігає його орденську книжку і фронтові реліквії.
</span><span>Мій дід, шмаркач Іван Семенович, у березні тисяча дев'ятсот сорок першого року
</span><span>достроково склав іспити за курс середньої школи і вступив до Казанське танкове
</span><span>училище, а через три місяці почалася війна. </span><span>Потім її назвуть Велика
</span><span>Вітчизняна. </span><span>Так і не довчившись у військовому училищі, він у званні молодшого
</span><span>лейтенанта був направлений на Сталінградський фронт командиром танкового взводу.
</span><span>Місто Сталінград вистояв у жорстокій сутичці з фашистами. </span><span>Там прийняв перший
</span><span>бій і молодший лейтенант шмаркачів Іван. </span><span>У Великому битві на Курській дузі він
</span><span>вже командував танковою ротою. </span><span>Що таке Прохоровське бій, ми знаємо по
</span><span>урокам історії. </span><span>А за спогадами мого дідуся - це була сталева
</span><span>м'ясорубка. </span><span>Крізь оглядові щілини нічого не було видно, і, якщо в полі зору
</span><span>потрапляв хрест, намальований на броні німецького танка, то тут же стріляли.
</span><span>У цій битві дід підбив німецький танк і самохідку. </span><span>Його представили до
</span><span>ордена Червоного Прапора, але отримував він цей орден вже після госпіталю, тому
</span><span>що відразу після Прохорівки танкову дивізію, в якій він служив, перекинули
</span><span>під Харків на допомогу Степового фронту. </span><span>І на марші танкова рота дідуся
</span><span>натрапила на засідку. </span><span>Першим був підбитий головний танк командира роти, тобто
</span><span>мого діда. </span><span>З палаючого танка його витягнув заряджаючий Ковальов, визначив його в
</span><span>медсанбат.
</span><span>Отямився дідусь тільки через місяць у Челябінську. </span><span>Потім лікування ... </span><span>І знову - в
</span><span>бій. </span><span>Медалі, якими він був нагороджений, говорять про його бойовий шлях. </span><span>Медаль "За
</span><span>звільнення Варшави "- за бої на території Польщі. Другий орден Червоного
</span><span>Прапора - за три танки і дві самохідних артилерійських установки. </span><span>Медаль "За
</span><span>взяття Берліна "командир танкового батальйону шмаркачів Іван отримав після
</span><span>того, як розписався на стінах Рейхстагу. </span><span>Потім визволення Праги.
</span><span>За роки війни мій дідусь палив фашистські танки, але й сам не вберігся: сім
</span><span>раз горів. </span><span>Був поранений. </span><span>Контужений. </span><span>І дуже шкода, що не дожив до наших днів.
</span><span>Пройшовши всю війну, він трагічно загинув у мирний час. </span><span>Дуже шкода, що
</span><span>розповіді про його бойовий шлях доходять не від нього, а зі спогадів рідних і
</span><span>близьких.</span></span>