1)працювати,заробляти,прибирати,забавляти,писати.
2)стріляти,палити,вбивати,грубити,цькувати.
Одна дівчинка пригласила хлопця на концерт,він просміявся ,але пішов з нею!
прийшли,їм говорять,КВІТКІВ НЕМАЕ!!!
вони дуже засмучились. але тут підходить актриса,й каже _шчож діти я можу впустити вас до себе на концерт безкоштовно!!!
та вони довго,довго радовалися)
Існує думка що дзеркалом душі є очі людини. Але, в дійсності на основі здорового глузду, потрібно вважати, що дзеркалом душі є мова людини, а не її очі. Очі можуть обдурити, а от мова людини здатна більш точно підкреслити її духовну суть. Поки людина мовчить, вона закрита перед суспільством, і лише коли людина починає висловлювати свою думку або вести якийсь діалог, то тоді вже в якійсь мірі дійсно можна зрозуміти, який саме духовний рівень в даної людини.
Люди відчувають і усвідомлюють, що їм набагато легше перебувати в тому суспільстві, де навіть у розмовах панує духовна чистота і доброзичливість, ніж у тому суспільстві, де немає взаєморозуміння, взаємоповаги і панує негативна і злісна атмосфера.
"Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі", - пише поетка сучасності Ліна Василівна Костенко. Свій перший вірш я написав про Україну. В ньому я возвеличив незламність і волелюбність українців, описав гори, ріки і полонини. Він ще не такий досконалий, але написаний від щирого серця.
Далі я почав писати вірші різножанрові. Про що б я не писав - природу, тварин, людей, світ - я зрозумів, що вся поезія оповита серпанком загадковості. Вірш є прикладом майстерності, яка досягається завдяки великому таланту та непосильній праці, самовдосконаленню.
Для мене поезія - наче ковток свіжого повітря, друге дихання. Коли я вперше прочитав вірші Ліни Костенко, я був приємно вражений силою її таланту, адже кожен рядок написаний серцем.
Я хотів би стати відомим письменником у майбутньому, щоб бути істинним сином свого народу, може, навіть, послідовником Ліни Василівни. Я осмислюватиму все, що накопичено й вистраждано століттями несвободи, боротьби, перемог і поразок, щоб нічого не розгубити в нелегкій дорозі в майбутнє тисячоліття. Мені байдуже, чи стану я популярним поетом, головне - ніколи не зважати на кон'юнктуру і писати найчесніші, найбезстрашніші поетичні твори.
Я полюбляю гуляти лісом. Там так затишно, прекрасно. А скільки несподіванок зустрічає тебе на кожному кроці!
Одного разу я помітила між гілками дерева руденьку красуню-білочку. Вона не хотіла спускатися нижче, боялася людини.
Спостерігаючи за твариною, я милувалася її руденьким хутром, кінчики якого були значно світлішими. Пухнастий хвостик був темнішого кольору, а на кінчику його хутро було білим, наче хто вмочив у сметану. Гострі вушка із китичками кумедно здригалися від кожного різкого руху білочки. А маленькі оченята, наче дві горошинки, з довірою дивилися на мене.
Руденька (так я назвала білочку) швидко звикла до моєї присутності. Обережно спустилася на землю і похапцем взяла з моїх рук горішки. Обхопивши їх лапками, хутенько почала із задоволенням їсти.
<span>Коли є час, я поспішаю до лісу, до своєї доброї знайомої білочки.</span>